Відгуки
І день як вимір нашого життя - Олександр Васильович Афонін
Читаємо онлайн І день як вимір нашого життя - Олександр Васильович Афонін
«Спекотний день вже розпочав ходу…»
Спекотний день вже розпочав ходу, Асфальт пашить, хоч лиш дев’ята ранку. Я на роботу в спеку цю бреду, Відмовившись сьогодні від сніданку. Одне бажання тільки – лише пить! Несу у сумці скарб безцінний – воду. А ось і парк… О, це чудова мить — Відчуть в тіні блаженну прохолоду. «Постою перед сном я чуть-чуть у окна…»
Постою перед сном я чуть-чуть у окна, Чтобы разум пришел в состоянье покоя, Чтоб плывущая в облачном небе луна Увела стадо мыслей моих за собою. Чтоб объятия сна были нынче крепки, А то сон у меня – словно долг отбываю. Гаснут лампочек в люстре уже огоньки… Я и вам снов хороших всем нынче желаю. «Не кожен може гідно хрест свій нести…»
Не кожен може гідно хрест свій нести. Це дуже важко… Хто несе, той знає. Хисткий місток від честі до безчестя, Та більшість цього і не помічає… Навіщо їм важка й болюча ноша, І ради чого вік її носити? Коли лиш крок зроби хистким помостям, Й без честі зразу стане легше жити. Тож робить крок й сміється у обличчя, Й кричить гучніш за всіх, що ідеальна Й що хрест оцей їй дуже-дуже личить. Без честі хрест, легенький, віртуальний. «Засинає натомлене місто… І північ…»
Засинає натомлене місто… І північ От-от знову настане, залишилась мить… Тільки місяць, вмостившись скраєчку покрівлі, На відміну від міста, ще й досі не спить. В темних вулиць провалля весь час заглядає, Де сьогодні чомусь не горять ліхтарі… Через це він, мабуть, нині й спать не лягає І світитиме нам усю ніч, до зорі. «Після вчорашнього тепла…»
Спекотний день вже розпочав ходу, Асфальт пашить, хоч лиш дев’ята ранку. Я на роботу в спеку цю бреду, Відмовившись сьогодні від сніданку. Одне бажання тільки – лише пить! Несу у сумці скарб безцінний – воду. А ось і парк… О, це чудова мить — Відчуть в тіні блаженну прохолоду. «Постою перед сном я чуть-чуть у окна…»
Постою перед сном я чуть-чуть у окна, Чтобы разум пришел в состоянье покоя, Чтоб плывущая в облачном небе луна Увела стадо мыслей моих за собою. Чтоб объятия сна были нынче крепки, А то сон у меня – словно долг отбываю. Гаснут лампочек в люстре уже огоньки… Я и вам снов хороших всем нынче желаю. «Не кожен може гідно хрест свій нести…»
Не кожен може гідно хрест свій нести. Це дуже важко… Хто несе, той знає. Хисткий місток від честі до безчестя, Та більшість цього і не помічає… Навіщо їм важка й болюча ноша, І ради чого вік її носити? Коли лиш крок зроби хистким помостям, Й без честі зразу стане легше жити. Тож робить крок й сміється у обличчя, Й кричить гучніш за всіх, що ідеальна Й що хрест оцей їй дуже-дуже личить. Без честі хрест, легенький, віртуальний. «Засинає натомлене місто… І північ…»
Засинає натомлене місто… І північ От-от знову настане, залишилась мить… Тільки місяць, вмостившись скраєчку покрівлі, На відміну від міста, ще й досі не спить. В темних вулиць провалля весь час заглядає, Де сьогодні чомусь не горять ліхтарі… Через це він, мабуть, нині й спать не лягає І світитиме нам усю ніч, до зорі. «Після вчорашнього тепла…»
Відгуки про книгу І день як вимір нашого життя - Олександр Васильович Афонін (0)