Відгуки
І день як вимір нашого життя - Олександр Васильович Афонін
Читаємо онлайн І день як вимір нашого життя - Олександр Васильович Афонін
Дня не прожив в спокої, без напруги, А якщо й плив, то завжди без човна. Не ухилявся від поривів вітру, Хоча черпнув і болю, і біди… Лиш дякував Всевишньому і світу За кусень хліба й за ковток води. Грошей не маю, але маю втіху, Як посох свій, що завжди у руках, Бо, глянувши туди, де ставив віхи, Я бачу за собою рівний шлях… «Сипну у чашку кави зранку…»
Сипну у чашку кави зранку, Плесну киплячої води… Така щоденна забаганка: Без кави – просто нікуди. Ковток гарячий кофеїну Із ароматом тютюну… Ми живемо ж то раз єдиний. Як таку радість омину?! «Вроде, дождь пообещали…»
Вроде, дождь пообещали… Только кто ж прогноз поймет?! Тучи нас в осаду взяли, Ну а дождик – не идет. Нам-то, в общем, не мешало б, Чтоб прошел он… А пока Лишь чуть-чуть прохладней стало — «Съели» солнце облака. «Під вечір небо колір свій змінило…»
Під вечір небо колір свій змінило І стало вже не синє, а білясте… Невже ця спека зовсім знахабніла, Що почала і з неба фарби красти? Ні вітерця, ніщо й ніде не шерхне, Хоч листя – мов пергаментні листи. Терпляче парк чекає, поки смеркне, Щоб подих хоч на мить перевести. Повітря наче з доменної печі, В нім гаснуть звуки вулиці й слова. І відчуваєш, що в тебе на плечах Немов макітра, а не голова. Здається, все, вже сонечко сідає… Але ж яка виходить дивна річ! Сонця нема, а спека не спадає, І просто день міняється на ніч…
Сипну у чашку кави зранку, Плесну киплячої води… Така щоденна забаганка: Без кави – просто нікуди. Ковток гарячий кофеїну Із ароматом тютюну… Ми живемо ж то раз єдиний. Як таку радість омину?! «Вроде, дождь пообещали…»
Вроде, дождь пообещали… Только кто ж прогноз поймет?! Тучи нас в осаду взяли, Ну а дождик – не идет. Нам-то, в общем, не мешало б, Чтоб прошел он… А пока Лишь чуть-чуть прохладней стало — «Съели» солнце облака. «Під вечір небо колір свій змінило…»
Під вечір небо колір свій змінило І стало вже не синє, а білясте… Невже ця спека зовсім знахабніла, Що почала і з неба фарби красти? Ні вітерця, ніщо й ніде не шерхне, Хоч листя – мов пергаментні листи. Терпляче парк чекає, поки смеркне, Щоб подих хоч на мить перевести. Повітря наче з доменної печі, В нім гаснуть звуки вулиці й слова. І відчуваєш, що в тебе на плечах Немов макітра, а не голова. Здається, все, вже сонечко сідає… Але ж яка виходить дивна річ! Сонця нема, а спека не спадає, І просто день міняється на ніч…
Відгуки про книгу І день як вимір нашого життя - Олександр Васильович Афонін (0)