Збірка творів - Вільям Шекспір

class="p">Ну й іди — хоч і к дідьчій матері, бо ти така люба та мила, що тебе ніхто тут не затримуватиме. Овва! Не така вже сила в коханні, Гортензіо, щоб воно нам не дозволило бути добрими товаришами в нещасті й достойно витерпіти цей піст. Ми обидва вхопили шилом патоки. Прощавайте ж. Але я з любові до моєї чарівної Б’янки спробую знайти вчителя, щоб навчав її того, що їй до серця, і пошлю його до Баптісти.

ГОРТЕНЗІО

І я зроблю те саме. Та якщо ваша ласка, ще слівце. Хоч сама природа нашого суперництва не дозволяла відвертої розмови, але тепер, поміркувавши, я збагнув: щоб знов дістати доступ до нашої богині й стати щасливими суперниками в коханні до Б’янки, нам треба залагодити одну річ.

ГРЕМЙО

Яку ж, коли ваша ласка?

ГОРТЕНЗІО

Дуже просту, добродію: знайти чоловіка її сестрі.

ГРЕМЙО

Чоловіка? Дідька лисого!

ГОРТЕНЗІО

А я кажу — чоловіка.

ГРЕМЙО

А я кажу — дідька! Невже ти, Гортензіо, гадаєш, що як її батько великий багатій, то знайдеться такий йолоп, що візьме за себе оту зміюку?

ГОРТЕНЗІО

Пхе, Гремйо! Хоч ні вам, ні мені не стало б терпцю витримувати її безнастанне гиркання, та коли як слід пошукати, то знайдуться на світі й такі зухи, що візьмуть її з усіма вадами, аби лиш за нею дали досить грошей.

ГРЕМЙО

Не знаю. Я б волів, щоб мене за той посаг щоранку шмагали на ринку, ніж із такою жити.

ГОРТЕНЗІО

Воно, звісно, правда: чи в камінь головою, чи каменем у голову. Та коли вже Баптістина умова зробила нас товаришами, то зоставаймось ними, поки, напитавши старшій дочці чоловіка, дамо меншій волю для заміжжя, а тоді знову — хто кого. Мила Б’янка! Щасливий той буде, котрий її здобуде! Хто перший добіжить, тому з нею й жить. А ви як скажете, синьйоре Гремйо?

ГРЕМЙО

Я згоден з вами, і я залюбки подарував би найкращого в Падуї коня тому, хто б згодився посватати Катеріну, аби лише поквапився, та швидше її взяв, і в шлюбне ліжко вклав, і з дому геть забрав. Ходімо.

Гремйо й Гортензіо виходять.

ТРАНЬЙО

Скажіть, мій пане, чи можлива річ,

Щоб так кохання захопило вмить?

ЛЮЧЕНЦО

Ох, Траньйо, поки на собі не взнав,

Що правда це, не йняв я віри й сам.

Вона ж неначе квітка, та, що зветься

«Люби-мене», — ну, от я й полюбив.

Тепер тобі по правді признаюсь —

Ти в мене відданий і щирий друг,

Як Анна у цариці Карфагена:

Я млію, Траньйо, я палаю, в’яну,

Я згину, як не матиму її.

Порадь же, Траньйо, — ти, я знаю, можеш,

І поможи — бо ти, я знаю, хочеш.

ТРАНЬЙО

Мій пане, ганить вас тепер не час,

Кохання лайкою не проженеш.

Як сталось так, лишається одно:

Redime te captum, quam queas minimo[3].

ЛЮЧЕНЦО

Спасибі, хлопче. Славно ти почав,

Кажи ж і далі, потішай мене.

Твоя порада, бачу, не дурна.

ТРАНЬЙО

Ви не спускали з дівчини очей,

Тож, мабуть, не розчули усього.

ЛЮЧЕНЦО

О так, я тільки й бачив те лице.

Яка краса! Колись була така

Хіба лиш Агєнорова дочка:

Сам Зевс схилився до її колін,

Коли на крітський берег вийшов він.

ТРАНЬЙО

І більш нічого? Й вам не впало в очі,

Як розходилась тут її сестра?

Так лаялась, що аж лящало в вухах.

ЛЮЧЕНЦО

Я бачив лиш губів коралі й чув

Лиш пахощі від подихів її.

Усе було в ній любе та святе.

ТРАНЬЙО

Ні, треба конче цей дурман розвіять.

Прокиньтесь, пане. Любите її —

То треба думать, як її здобути.

Сестра її така сварлива й клята,

Що батько заміж випхати її

Жадає, а тому кохану вашу,

Мов соколицю в клітці, він замкнув,

Щоб їй не докучали женихи.

ЛЮЧЕНЦО

Який же він жорстокий батько, Траньйо!

Та ти казав — він нібито шукає

Учителів для неї дуже вмілих?

ТРАНЬЙО

Так, я казав — і вже придумав, пане!

ЛЮЧЕНЦО

Я, Траньйо, теж.

ТРАНЬЙО

І я ладен закластись,

Що в нас обох одна й та сама думка.

ЛЮЧЕНЦО

Кажи свою.

ТРАНЬЙО

Ви будете учитель

І найметеся дівчину навчать.

Оце ваш задум.

ЛЮЧЕНЦО

Так. Чи вдасться він?

ТРАНЬЙО

Не вдасться, бо тоді хто ж буде вами?

Хто буде жити в Падуї за сина

Вінченцо з Пізи, і держати дім,

І вчитися, і друзів пригощати,

І земляків навідувать своїх?

ЛЮЧЕНЦО

Ну, годі, годі. Я вже все збагнув.

Адже нас тут іще ніхто не знає

Й не зможе розрізнити, хто з нас пан,

А хто слуга. Тому зробімо так:

Ти, Траньйо, будеш паном замість мене,

І дім держатимеш, і слуг, мов я,

А я зроблюсь кимсь іншим: флорентійцем,

Чи неаполітанцем, чи пізанцем

Простого роду. Не барімось, Траньйо,

Перевдягаймось. Ось мій капелюх

І плащ. Бйонделло буде твій слуга,

Та спершу треба вмовити його,

Щоб він мовчав.

ТРАНЬЙО

Так, ваша правда, треба.

Міняються одягом.

Коли у вас таке бажання, пане,

А я в усьому вам коритись маю,

Бо тато ваш, прощаючись, велів:

«Слугуй же вірно синові». (Щоправда,

Він, мабуть, інше на увазі мав), —

То що ж, нехай побуду я Люченцо,

Бо дуже я люблю того Люченцо.

ЛЮЧЕНЦО

Побудь, бо той Люченцо закохався,

А я рабом побуду, щоб скорить

Ту дівчину, чиє лице зненацька

Мій зір вразило й узяло в полон.

Входить Бйонделло.

А, ось він! Де це ти, поганцю, був?

БЙОНДЕЛЛО

Де я був? Ні, ви скажіть, де це ви були! Хазяїне, чи мій товариш Траньйо вкрав ваше убрання, чи ви вкрали його вбрання, а чи ви один одного обікрали? Скажіть, будьте ласкаві, в чому річ?

ЛЮЧЕНЦО

Іди сюди. Не час тепер для жартів,

Отож поводься, як годиться, й слухай.

Ось Траньйо, щоб мене порятувать,

Одежею зі мною помінявся,

Бо я, сюди прибувши, посваривсь

Тут із одним і вбив його в двобої.

Тепер слугуй йому, немов мені,

А я світ за очі тікати мушу.

Ти зрозумів?

БЙОНДЕЛЛО

Я, пане? Ані крихти.

ЛЮЧЕНЦО

Забудь, що Траньйо звуть його. Ти чуєш?

Тепер Люченцо він.

БЙОНДЕЛЛО

Ото щасливий!

Якби й мені таке добро припало!

ТРАНЬЙО

Ну, а я б собі, їй-богу, ще одного побажав:

Щоб Люченцо таки справді Баптістину меншу

взяв.

Та гляди — не ради мене, для хазяїна твого

Обережний будь на людях і слівцем не зрадь

його.

Як зі мною наодинці —