Том 12 - Леся Українка
Твоя Леся
52. ДО М. М. КОЦЮБИНСЬКОГО
23 січня 1904 р. Тбілісі 10/1 1904, Тифліс,
Тер-Гукасовська, 2
З Новим роком!
Високошановний пане-товаришу!
Пробачте, що не одразу відповіла я Вам на Ваш ласкавий лист, але я не хотіла посилати відповіді, поки не перепишу і віршів, до неї приналежних. Тим часом через всякі перешкоди (дрібні здебільшого) переписування трохи загаялось, та ще я все очікувала одного свого віршика, посланого до одного вченого чоловіка на прелімінарний перегляд (бо там, здавалось мені, треба дещо провірити з історичного погляду). Я воліла послати Вам той вірш, ніж оці, що тепер посилаю, бо, на мою думку, той мені більше вдався, та що ж, коли він все не вертається до мене ні з коментаріями, ні без коментаріїв... То вже прийміть хоч се, не хочу Вас далі затримувати а друком, та неподоба ж було б мені і «взяти назад» свою обіцянку, бо я ж її дала щиро, а не «для годиться».
Вірші сі ніде не друковані, та й написані зовсім недавно. Якби тепер були ліпші для мене часи, я б, може, Вам що ліпшого послала (і давно вже!), а так вибачайте й на сьому!
Мій щирий привіт Вашій дружині. З правдивою пошаною до Вас
Ваша товаришка Л. Косач
53. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)
25 січня 1904 р. Тбілісі 12.1 1904. Тифліс,
Тер-Гукасовська, № 2.
Люба моя Лілеєнько! Пробач, моя злото-рожева, що я тобі не одразу відповіла. В перший-другий день не зібралась за різними дрібницями, а потім трохи була простудилась, «то млоїло» і не хотілось писати,— хотіла виждати, що з того буде. Але вже не буде нічого — обмежилося ввичайним, тільки «жестоким», нежитом, а сьогодні вже і той сливе минув. Се я було захопилась январською «провесною» та й пробігла разів два без калош мостом через Куру, та ще там постояла на мості, подивилась на «ледо-ход». Кура під Тифлісом ніколи не замерзає, тільки трохи коло берегів, а серединою все мчить бистро, немов кипуча течія, так ото тая течія десь наламала в горах криги і гнала її через Тифліс. Гарно се було: срібна крига, синьо-зелена вода і зовсім весняне синє небо! Я вже давно не бачила зимових ефектів, от і задивилась. А воно над Ку-рою дуже задивлятись не слід. Ну, та вже нічого, «покута» минула. Я сеї зими неначе міцніша, ніж торішньої і позаторішньої, менше простуджуюсь (всього двічі за зиму і то влегка, без переходу в бронхіт), та й під час простуди до 37° не досягає, а не то щоб місяцями вище держатись, як перше було. Кашель тільки частенько обзивається, хоч і не сильний, та, може, то він так уже і лишиться «на пам’ять»? От тільки щодо нервів, то не можу так похвалитись: частенько тремтіння пробирає (хоч в напади справжні рідко переходить) та ненормальна інертність не раз непереможно опановує, хоч скільки я себе за неї лаю, та, певне, тут одної лайки мало. Я сподіваюсь, що на се літо вже й мені можна буде купатись, то, певне, наладяться трохи нерви. Тоді ми, Лільчик, з тобою разом будемо мокнути у Пслі. Я думаю не пізніше мая приїхати додому, а, зрештою, на детальний виклад моїх планів ще є час, бо до канікул я тобі ще не раз напишу, — вже ж я «пробила лід» оцим листом. Я тямлю, що я тобі не один лист винна, тож тепер писатиму, не претендуючи на іншу відповідь, як «одкрит-ки» від часу до часу. Боюся я, Лілеєнько, що ти так томишся,— се ж можна себе навіки виснажити такою «под-готовкою к будущей деятельности»! А що ти там про «шарлатанство» говориш, то се рішуче всі молоді лікарі говорять (окрім справжніх шарлатанів), але, мені здається, тим побиватись нема чого. Ніяка школа, властиво, не робить чоловіка справді готовим до якої-небудь діяльності, а дає тільки підготовку до підготовки. Справжня підготовка буде тоді по заграничних клініках та по земських больницях, а до того часу так і щитай ще 2—3 роки, що ти «ще не скінчила».
Сказати правду, не менше мене зажурило те, що ти пишеш про Оксану, як вона себе з театрами та концертами
затягав. Нехай же ти з конечності губиш своє здоров’я, то на се, властиво, нема що й казати, бо «як мус, то мус», але щоб так «з охоти» губити ледве наладжене здоров’я, то я вже навіть сього не розумію. А потім, як розклеїться до кінця учебного року, то у всьому вийдуть винні курси і наука, ну, і ті, хто радив до науки братись (перш усього— ти)! Я навіть не сподівалась, що Оксана може і другий раз повторити те, що вже раз так їй далося взнаки (я свято переконана, що половина причини її минулої слабості була в тій перевтомі від «Пікової дами» і вечорів)... Ну, та що говорить! Все одно вона з сим не згодиться, а може ще й розсердиться (краще і не кажи їй!).
Як ти пишеш, що за гостями на святах двері не зачинялись, то навряд, щоб і дома вам щирий відпочинок був. Та вже з сього ніхто не винен, не виганяти ж людей. А все-таки краще, якби ти довше в Києві побула, все ж не буде тої «каторги», що в Петербурзі. Я сподіваюсь, що мій лист іще застане тебе вдома.
Попроси від мене дядину пробачити мені, що я їй досі не написала і на одкритку навіть не відповіла. Листовних довгів у мене тепер стільки, що я аж за голову беруся, як згадаю про них, і думка про се неначе одбирае енергію замість того, щоб її додавати. Я тепер починаю вже трохи виплачувати їх, а то, далебі, рука не здіймалась до листів, хоч ти що хоч,— ніяк я не могла примусити себе писати! Одкриток же тим часом нікому не послала, бо не зібралась вибрати і купити якихось порядних раніше своєї простуди, а це вже завтра вийду на місто, то куплю. Прошу Микося
