Українська література » Поезія » Том 12 - Леся Українка

Том 12 - Леся Українка

Читаємо онлайн Том 12 - Леся Українка
на двірці, як Ви виїздили... Ну, пишімо одно одному з чужини на чужину!

Л. Н.

49. ДО О. Є. СУДОВЩИКОВОІ-КОСАЧ

7 січня 1904р. Тбілісі 25. XII. 1903

Річчі, дорогая! Чом не пишеш? Чи здорова? Я безпо-коюсь за тебе — напиши хоч коротко. Чи тітка ще з вами?

Я тепер маю спішну роботу, через те не пишу, а хутко скінчу, тоді візьмусь за листи. Обізвись, сестричко, хоч словом!

Цілую тебе, і маму, і маленьку Імочку.

Твоя Леся

50. ДО РОДИНИ КОСАЧІВ

7 січня 1904 р. Тбілісі 25. XII 1903

Мої любії всі! Спасибі за телеграму, а то я вже починала турбуватись. Поздоровляю вас. Буду писати хутко, а досі ви вже маєте мого листа. Тут на святий вечір пішов сніг і тепер лежить — так чудно, що Тифліс білий. Але не холодно, і вітру нема, добре. Цілую вас всіх, мої всі любі. Знайомим кланяюсь.

Ваша Леся

51. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

18 січня 1904 р. Тбілісі 5/1 1904

З Новим роком!

Люба мамочко, твій і папин листи ішли щось дуже довго, певне, через святковий натовп листів на пошті, так що я тільки вчора отримала їх, та не могла зараз відповісти, бо якраз перед тим далеко ходила гулять, то була втомлена і якось хотілося спати, як буває ранньою весною. Тут оцей тиждень були трохи морози, вночі — 5°, часом

—7° навіть, а вдень —2°, —3°, не більше, був і сніг трохи, та на горах і досі лежить, а на вулицях уже пропав. Ізвожчики зараз же, як тільки випав сніг (на святий вечір саме), виїхали на санях, з великим гуком, з силою дзвінків, але сідали на ті санки тільки «розпущені» на свята гімназисти та кадети, а старші люди не рішались, чуючи, як деренчать полозки по камінню... Було сей тиждень і в мене в хаті холоднувато, але куди не так, як бувало в Ялті на Villa Iphigenia1, бо таки тут грубка не до надвірної стіни пристроєна, а по-людськи в кутку двох внутрішніх стін. Тепер уже не холодно ні в хаті, ні надворі, і тифлісці кажуть, що се вже хутко і зимі кінець. Вчора була немов провесна: латки снігу розтавали, лід в потічках розпливався в струмки і сонце по-весняному пригрівало...

Я, мамочко, правду пишу, що я здорова, себто тим своїм здоров’ям, що у нормальної людини, може б, і не звалося так. Жару нема, в грудях не болить і не рипить, не худну, здається; часом трохи покашлюю, часом безпричинна втома і сонливість нападає та нерви дають себе знати, тільки що вже з тими нервами зробиш? От і все. Раз, правда, на один день заболіло горло, але перестало без жадних наслідків.

Шкода мені, мамочко, що я не знала, на коли був назначений ювілей Миколи Віталійовича, все ж таки хоч телеграму прислала б! Уже ж коли якась пані Грушець-ка од своєї тільки одної особи одважилась урочистий привіт послати, то і я могла б від себе голос подати на всеукраїнському святі! А то ж тут і більше українців є — Квітка з охотою зібрав би їх підписи, можна було б і якусь адресу зладити. Я навіть, здається, питала якось у тебе, коли той ювілей буде, та хоч би й не питала, то все ж комітет, де були приязні і рідні люди, міг би про мене згадати... Та що вже тепер! Передай Миколі Віталійовичу хоч тепер мій запізнений привіт і скажи, що я Дуже жалую про те, що не могла ні своєю особою, ні хоч би підписом взяти участі в його святі.

Щодо ініціалів тих товаришів, до яких були писані листи-вірші, то я з охотою виставлю їх, і коли не зробила сього, то тільки через те, що не знала, наскільки се буде приємно самим товаришам, а як ти певна, що буде при-

^ Віллі Іфігенії (лат.). — Ред.

ємно (зрештою, т[овариша] Стешенка не довго і спитати), то простав ініціали; до Стешенка відносяться вірші «Товаришу мій, не здивуйте з лінивого вірша...», а до Криви-нюка «Зимова весна» і «Чи згадали мене ви хоч раз у тюрмі?». Над віршами «Порвалася нескінчена розмова» я прошу надписати: «Пам’яті С[ергі]я Міержинського]».

Здається, у «Відгуках», по вині коректора, не поставлено над «Легендами» посвяти Люді, як було в рукописі, то треба її відновити. Та от, здається, і все щодо того. Я, мамочко, зовсім не в претензії, що ти для більше спішної справи ювілею залишила сю, далеко менше спішну справу з моїм збірником,— я думаю, в цій справі і кілька місяців не дуже багато значать, аби тільки строк цензурний не минув, та до того ж іще далеко.

Чому ти, мамочко, не присилаєш відбиток з колядок своїх? Певне, ти забулася, а се ж треба, щоб вислати давно готові ноти і тільки не до кінця проредаговані, власне, через брак текстів. Чому теж ні ти, ні хто інший з вас нічого мені не відповідаєте на мою просьбу щодо книжок? Адже як не можна вислати, ні, то не можна, я ж нічого протнутого не скажу, тільки я б хотіла все-таки теє знати. За моє перекладання, що так тебе журить і що я про нього, здається, понаписувала непотрібних речей в минулому листі, ти не турбуйся, бо я вже н е перекладаю і, певне, сей рік, принаймні сю зиму, не перекладатиму, бо мій пай роботи там скінчився. А чи трапиться інша робота, то ще бог відає... Зате коли стане настрою, може, писатиму багато іншого, та, звісно, і того з певністю не можна сказати, бо ті «настрої», або, по-старосвітському, «натхнення», — річ далеко непевна і наперед її трудно вгадати.

Оце писав мені Коцюбинський, нагадуючи про мою обіцянку прислати йому вірші до збірника; зараз оце познаходжу дещо і пошлю, нехай не думає, що я вже так занедбую свої обіцянки.

А що там з тим збірником вашим, до якого ви мене ще з Сан-Ремо запрошували, а я так поспішилася переписувати своє, «щоб не запізнити»? Де він тепер? Чи в цеп-вурі, чи ще вдома?

Не бійся, люба мамочко, вразити мене листами. Адже сей твій лист нічим мене не вразив, а як і є в ньому смуток, так все одно ж він є в мене

Відгуки про книгу Том 12 - Леся Українка (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: