Том 12 - Леся Українка

собі знаєте, яке то непереможне буває теє taedium epistolarum навіть коли воно залежить просто від капризу неврівноважених нервів, а вже коли воно походить від гірших причин, то не раз треба просто геройського зусилля, щоб його перемогти. Геройства мені бракувало, та й непевна я була, чи наслідки його були б добрі, власне, чи був би мій лист вартий того зусилля, чи не дав би він Вам смутку замість розваги, якої ми (принаймні я і деякі відомі мені люди) звикли інстинктово шукати в кожній запечатаній картці паперу, що адресовано до нас... Не буду описувати Вам, чому був у мене сей настрій і який, власне, він був, се Ви самі догадаєтесь. Я тільки скажу Вам, що в той самий день, як я отримала Вашу книжку про семітизм (спасибі за неї!), я отримала і першу звістку про те, що в мене вже один тільки брат зостався на світі... Я не могла нікому писати без того, щоб не згадати про се, а тим часом і досі у мене є манія, що запанувала надо мною з того часу: мені все здається, що коли я пишу про се і називаю факт його іменням, то я, власне, роблю його фактом, переводжу його в дійсність з облади якоїсь страшної, але тільки ілюзоричної абстракції фікції... Чи Ви мене розумієте? Я думаю, ні, бо я сама тямлю, що нормальною думкою сього збагнути не можна... Тож не говорім про се.

Перший місяць я не писала до Вас просто з браку часу. Якось я так врядилась було, що маса часу і сили йшло на дрібне господарство — мені ж потрібний «санаторський режим», а як його осягати тільки власною силою, то г>ся сила «пацієнта» тільки й іде, що па той режим. Змінила я сс з того часу, як впала на мою голову та звістка, — на кілька часу не було ні сили, ні охоти ні про що дбати, і я мусила прийняти поміч інших людей. Окрім т[овариіпа] Квітки, ще була тут одна моя товаришка з дитячих літ, то вони помогли мені врядитись вже не по-отельному, а «своїм господарством», і з того часу я вже мешпе маю клопоту з дрібницями, так що писати є коли, хоч часом «нема як». Але от я вже почала потроху і листи, і навіть так дещо писати, а се одважилась написати і Вам. Мені все було ррикро, що я нічого не знаю про Вас і що Ви, певне, маєте жаль до мене за моє мовчання, але якби Ви не додержували так педантично Вашої зваги чекати, поки я перша напишу до Вас (я, власне, пе розумію гаразд, чому з’явилась у Вас таїка звага?), та й обізвались би до мене, то я б уже давно одізвалась до Вас, бо мені тепер, власне, трудно озиватись до своїх кореспондентів першою, а відповідати на їх листи незмірно легше. От і тепер я пишу перша якось без толку, а може б, відповідь вийшла б трохи доладнішою. Та Ви пробачите, дорогий товаришу, правда?

Се я посилаю Вам свої нові вірші і прошу Вас, коли маєте час і охоту, прочитати їх і відіслати мені назад з Вашими увагами, чи нема в них чого недоладного з погляду побутово-історичного (наприклад, золоті покраси на царських палатах, конкуренція фінікійських майстрів і т. п.). Я тому прошу відіслати мені самий текст, що, може, я пошлю сю річ куди до друку, то, може б, якось без переписування обійшлось, а я ненавиджу переписувати. Хотіла б знати Вашу думку теж і про зміст сих віршів — либонь, він Вам не дуже сподобається, бо се ж ідеалізація такої великої «неволі» людської, як співчуття, і добровільної покути за «безвинну провину»... Та се належить до моєї «релігії» — і коли я не вмію викладати свого credo 1 в стислій, консеквентній і догматичній формі, то хочеться мені часами хоч у «притчах» вимовити свою «віру», а надто хочеться, щоб мої товариші її знали, бо інакше вони не знатимуть мене.

Якщо будете відповідати мені, то не забудьте, з ласки Вашої, поглянути десь по книгах за тим, чи є в якутській

моїй слово «воля» (liberte), що то я колись Вас питала, — сей інтерес не зник для мене і тепер.

Написати б Вам, як мені живеться, так се тема, може, і широка, та мало цікава (принаймні для мене самої). Живеться ліпше, ніж звичайно було на курортах, тим, що нема такої самоти і безпомічності, як там бувало, та все ж я живу досить відлюдно (з сього винен більше мій настрій, ніж околишні обставини), і якби не давні приятелі, то я б, може, місяцями ні з ким не стрічалась. Ми тепер мепгкаємо в близькому сусідстві з товаришем] Квіткою. Він просив при нагоді передати Вам його вітання і подяку за рекомендацію до п[ана] Завадського. На сеансах з фонографом він почув багато для себе цікавого, хоч п[анові] Завадському з того користі мало — т[овариш] Квітка пісень не записував. Я думаю, що коли б він міг покладати свою дуже обмежену працею, хворобою і всякими бідами силу на таке трудне діло, то, може, краще

б поклав її на впорядкування тих матеріалів української народної музики, що зібрані у нього самого. Дагестанські пісні так, здається, і не діждались запису, бо тутешній музикант-етнограф Палієв, що хвалився, ніби може їх в один сеанс усі посписувати, щось досі не записав ні одної, чи тут винен випадок, чи трудність пісень, не знаю.

А знаєте, читання грузинської і вірменської белетристики (в російських перекладах; між іншим «Кавказский вестник» н е виходить більше) наводить мене на оптимістичні гадки щодо нашої літератури. У тих народів матеріальні умови ліпші від наших, а таки наша література, далебі, ліпша від їхні х, се, я думаю, я не з надміру патріотизму так уважаю. «Е, ще наша доля не загинула!» — думаю я собі не раз...

Напишіть мені, товаришу, як маєтесь і все, що схочете, що на думку спаде. Я буду відповідати Вам. Як часом буде яка пауза в листуванні, не ображайтесь і не думайте нічого лихого, — значить, просто не могтиму взагалі писати лнстів який час, се ж буває. А від Вас я завжди рада мати слово. Як Ваше здоров’я? Чи минула малярія? Я фізично поправилась, але щодо нервів, то не знаю, та Цур їм! Я чогось часто згадую ті хвилини