Том 4 - Леся Українка

Агамемнон » (стурбований, сумний)

Коли б же се була зневага тільки!..

Але тут, може, гірше скрито...

(До Клітемнестри.)

Жінко,

чи все гаразд у нашім домі? Клітемнестра

Все.

А що ж би мало трапитись лихого? Кассандра

Так мати Іфігенії питає.

Клітемнестра знов закривається.

Е г і с т

Вже б я давно звелів мовчати бранці.

Кассандра

Так каже той, хто звик тут буть царем і звички тої втратити не може, хоча для двох царів тісні Мікени.

Агамемнон Прошу, царівно, в хату завітати.

(До Клітемнестри.)

Веди нас, жінко.

Кассандра (хапає його за руку)

Стій! Невже пора ступати нам на шлях кривавий?

Агамемнон (до Клітемнестри й Егіста)

Що се?

Ви як таке пророцтво зрозуміли?

Е г і с т

Вона не важиться ступать на пурпур, бо тямить, що не личить се рабині.

Клітемнестра Вона безумна, ти її не слухай. Агамемнон (з тривогою, благаючи)

Царівно! Поясни, що ти віщуєш?

Адже тепера доля сього дому вже зв’язана й з твоєю.

Кассандра

(з дивним спокоєм)

Знаю, царю... Але не вір мені, цариці слухай, вважай на те, що родич твій сказав,

і не давай ваги словам рабині.

Колись була пророчиця Кассандра,— вона згоріла на пожежі в Трої, слова її пророчі спопеліли, і вітер їх розніс ген-ген по морю...

Се іскорка одна була запала сюди у серце простої рабині, спалахнула на хвильку та й погасла.

(Дивиться на свою патерицю.)

Як чудно? де взялась ця патериця?

Чия вона? Нащо ся діадема?

(Здіймає з голови діадему і кидає під ноги Клітемнестрі, Далі ламає патерицю і теж кидає додолу.)

Тепер нема нічого від Кассандри.

Царице, загадай мені роботу,— я вмію все, окрім пророкування.

Агамемнон (бере її за руку і веде вперед у дім)

Царівна ти і завжди будеш нею.

Клітемнестра (до Егіста пошепки)

Нам треба два мечі. Ти нагостри.

Ти бий його, а я її потраплю.

Сильний перун і раптова злива. Клітемнестра і Егіст спішно йдуть

і собі в дім.

Кінець

Ялта, 5.V 1907

АЙША ТА МОХАММЕД

Діалог

Садок в Мохаммедовім гаремі. Айша в малій виноградній альтанці сидить і їсть солодощі, ліниво одкинувшись на низенькому ослоні, вкритому великим килимом. Мохаммед* приходить і мовчки сідає біля її ніг на край килима.

Айша Коханий, глянь на мене!

Мохаммед мовчки переводить погляд з простору в той бік, де

Айша.

Глянь на м е н е!

Мохаммед Та я ж дивлюсь.

Айша

Ти дивишся й не бачиш!

Так дивляться на дерево, на камінь, на стіну, на колоду... я не знаю, ще там на що, але не на дружину, не на свою кохану!

Мохаммед

Я не знаю, чого ти хочеш, Айшо.

Айша

Ти не знаєш?!

Я хочу, щоб мене любив Мохаммед!

Мохаммед Хіба ж я не люблю?

А й ш а (не слухає)

Мене любив

і більш нікого!

Мохаммед

Нащо се бажання?

То все одно, якби ти забажала, щоб лиш тобі самій світило сонце, тобі самій служив вогонь. Від того не стало ж би тобі ані ясніше, ані тепліше, ніж тепер, як мусиш ти те добро з усім живим створінням нарівні поділяти, тільки іншим було б від того в світі жити гірше.

А й ш а

Ти першій милій не казав такого, Хадіджа слів таких не вислухала.

Мохаммед

(здивований)

Ти звідки знаєш?

А й ш а (злорадо)

А! Так я вгадала?

Мохаммед (опанував своє збентеження)

Ну що ж, се правда, я їй не казав сих слів, так се тому, що...

А й ш а

Що любив ти її безмірно більше, ніж мене!

Мохаммед (провадить, не вважаючи на її вибух)

...так се тому, що й сонце перший промінь чомусь одному завжди віддає, найпершому, що стрінеться.

А й ш а

Неправда!

Не перший промінь, все своє проміння ти їй віддав, мені лишився відблиск тьмяний, холодний...

Мохаммед

Айшо! І не сором тобі таке казати? Я холодний до тебе? Що ж би ти на те сказала, якби тебе я пестив тільки так, як першую дружину, ту Хадіджу, що ти їй заздриш так.

А й ш а

Того не знаю, але я бачу добре, що ніколи ти не любив мене так, як її, не любиш і тепер, та й не полюбиш,— ніколи я її не переважу в твоєму серці.

Мохаммед

Не годиться, Айшо, так мертвим заздрити. Хадіджа вмерла, і шкодити тобі нічим не може.

А й ш а

О, якби дав аллах, щоб не вмирала, то, може б, я її перемогла!

Мохаммед Я глузду в сих твоїх словах не тямлю.

А й ш а

Скажи по правді, де ти був сьогодні?

Мохаммед Та що тобі? Хіба не все одно?

Айша

Ти був на кладовищі! На могилі Хадіджиній! Я зараз те пізнала!

По очах бачу, не одуриш, ні!

Мохаммед

Навіщо б мав дурити? Так, я був там, хіба се гріх — пошанувати пам’ять людини, що була мені жоною?

Айша

І я твоя жона, проте не будеш вчащати так до мене на могилу.

Мохаммед

Не спокушай аллаха. Невідомо, хто з нас до кого прийде на могилу, одно відомо — я від тебе старший, і на багато літ.

Айша

Либонь, настільки, як старшою була твоя Хадіджа від тебе.

Мохаммед Так, щось коло того, певне. Айша

Ти взяв її таки зовсім старою?

Мохаммед

(похмуро)

Я вже тобі не раз про те казав, та ти й сама незгірше знаєш.

Айша

Дивно,

чому про се не можна споминати? Хіба не все одно тепер для неї?

Стара чи молода, бридка чи гарна

була вона, коли за тебе йшла,— однаково ж її нема на світі.

Мохаммед Се гріх — радіти так з чужої смерті.

А й ш а

Я не радію... А скажи по правді,— вона була коли хоч трошки краща, чи все така була, як от тоді, коли вже я її пізнала?

Мохаммед

Айшо,

навіщо се питання?

А й ш а

Ну, скажи, була вона коли така, як я?

(Нахиляється до Мохаммеда.)

Мохаммед (глянув на Айиіу)

Найкраща ти з усіх жінок на світі, живих, і мертвих, і ненарожденних!

А й ш а

Ти завжди думав так?

Мохаммед

Як тільки вглядів твою красу, одразу се збагнув.

А й ш а

І покохав мене?

Мохаммед

Як тільки вглядів!

А й ш а

А чом же ти мене тоді не взяв?

І я ж тебе одразу покохала.

Тоді