Нічийна троянда - Пауль Целан
da hast du sie, da nimm sie dir, da hast du alle beide,
den Namen, den Namen, die Hand, die Hand,
da nimm sie dir zum Unterpfand,
er nimmt auch das, und du hast
wieder, was dein ist, was sein war,
Windmühlen
stoßen dir Luft in die Lunge, du ruderst
durch die Kanäle, Lagunen und Grachten,
bei Wortsinn,
am Heck kein Warum, am Bug kein Wohin, ein Widderhorn
hebt dich
— Tekiah! —
wie ein Posaunenschall über die Nächte hinweg in den Tag,
die Auguren
zerfleischen einander, der Mensch
hat seinen Frieden, der Gott
hat den seinen, die Liebe
kehrt in die Betten zurück, das Haar
der Frauen wächst wieder,
die nach innen gestülpte
Knospe an ihrer Brust
tritt wieder zutag, lebens-,
herzlinienhin erwacht sie
dir in der Hand, die den Lendenweg hochklomm, —
wie heißt es, dein Land
hinterm Berg, hinterm Jahr?
ich weiß, wie es heißt.
Wie das Wintermärchen, so heißt es,
es heißt wie das Sommermärchen,
das Dreijahreland deiner Mutter, das war es,
das ists,
es wandert überallhin, wie die Sprache,
wirf sie weg, wirf sie weg,
dann hast du sie wieder, wie ihn,
den Kieselstein aus
der Mährischen Senke,
den dein Gedanke nach Prag trug,
aufs Grab, auf die Gräber, ins Leben,
längst
ist er fort, wie die Briefe, wie alle
Laternen, wieder
musst du ihn suchen, da ist er,
klein ist er, weiß,
um die Ecke, da liegt er,
bei Normandie-Njemen — in Böhmen,
da, da, da,
hinterm Haus, vor dem Haus,
weiß ist er, weiß, er sagt:
Heute — es gilt.
Weiß ist er, weiß, ein Herzstrahl,
ein Fluss,
du kennst seinen Namen, die Ufer
hängen voll Tag, wie der Name,
du tastest ihn ab, mit der Hand:
Alba.
Все інакше
Все інакше, ніж думаєш ти, ніж думаю я,
стяг іще майорить,
ще існують малесенькі таємниці,
вони відкидають ще тіні, якими
ти живеш, я живу, ми живемо.
Срібняк розтає на твоїм язиці,
він має присмак світанку, всякчасності, шлях
у Росію зринає у серці твоїм,
карельська береза
віддавна
чекала,
ім'я Осип[86] прилине до тебе, ти розкажеш йому
те, що йому вже відоме, воно це приймає, воно
це знімає долонями,
ти руку відділиш йому від плеча, десницю, шульгу,
причепиш свої на їх місце, з долонями, пальцями,
з плетивом ліній
— відірване знову зростеться —
ось маєш їх, ось же візьми їх, ось маєш їх двійко,
ім'я та ім'я, руку та руку,
візьми ж їх собі як заруку,
він це візьме, й ти матимеш знов
те, що твоє, що було чужим,
Вітряки
надувають повітря в легені твої, ти веслуєш
по каналах, лагунах і ґрахтах,
в сяйві слова,
жодних Чому на кормі, на носі ніяких Куди, шофар[87]
піднімає тебе
Текіа![88]
як сурм завивання крізь ночі у день,
авгури[89]
розривають себе навзаєм, людина
має собі свій мир, Господь
має свій, кохання
знову вертається в ложа подружні, волосся
знов у жінок відростає,
глибоко втоплена
брунька персів її
знов набухає, на лінії
серця й життя оживає вона
під твоєю рукою, що все вище блукала стегном, —
як він зветься, твій край
за горами там, за літами?
Я відаю, як він зветься.
Як зимова казка[90] він зветься,
він зветься, як літня казка,
край трьох літ моєї матусі[91], це було,
це є,
він усюди мандрує, як мова,
відкинь же, відкинь її геть,
тоді її знову здобудеш, так само,
як камінь-голяк
із моравської низовини[92],
який твоя пам'ять принесла до Праги
покласти його на могилу, на безліч могил, у життя,
давно вже
він зник, як листи, як усі
ліхтарі, знову ти
мусиш шукати його, але ось він,
малесенький, білий,
за рогом, ну ось він лежить
біля Нормандії-Німан[93] — в Богемії,
тутечки, тутечки, тут
перед домом, за домом,
він білий, він білий, він мовить:
Нині — це важить.
Білий він, білий він, промінь
води протинає його, промінь серця,
ріка,
ти знаєш її на ім'я, береги
височать, повні світлого дня, як ім'я,
ти обмацуєш чіпко його, своєю рукою:
Альба[94].
UND MIT DEM BUCHAUS TARUSSA
Все поэты жиды
Marina Zwetajewa
Vom
Sternbild des Hundes, vom
Hellstem darin und der Zwerg-
leuchte, die mitwebt
an erdwärts gespiegelten Wegen,
von
Pilgerstäben, auch dort, von Südlichem, fremd
und nachtfasernah
wie unbestattete Worte,
streunend
im Bannkreis erreichter
Ziele und Stelen und Wiegen.
Von
Wahr- und Voraus- und Vorüber-zu-dir-,
von Hinaufgesagtem,
das dort bereitliegt, einem
der eigenen Herzsteine gleich, die man ausspie
mitsamt ihrem un-
verwüstlichen Uhrwerk, hinaus
in Unland und Unzeit. Von solchem
Ticken und Ticken inmitten
der Kies-Kuben mit
der auf Hyänenspur rückwärts,
aufwärts vervolgbaren
Ahnen-
reihe Derer-
vom-Namen-und-Seiner-
Rundschlucht.
Von
einem Baum, von einem.
Ja, auch von ihm. Und vom Wald um ihn her. Vom Wald
Unbetreten, vom
Gedanken, dem er entwuchs, als Laut
und Halblaut und Ablaut und Auslaut, skythisch
zusammengereimt
im Takt
der Verschlagenen-Schläfe,
mit
geatmeten Steppen-
halmen geschrieben ins Herz
der Stundenzäsur — in das Reich,
in der Reiche
weitestes, in
den Großbinnenreim
jenseits
der Stummvölker-Zone, in dich
Sprachwaage, Wortwaage, Heimat-
waage Exil.
Von diesem Baum, diesem Wald.
Von der Brücken-
quader, von der
er ins Leben hinüber-
prallte, flügge
von Wunden, — vom
Pont Mirabeau.
Wo die Oka nicht mitfließt. Et quels
amours! (Kyrillisches, Freunde, auch das
ritt ich über die Seine,
ritts übern Rhein.)
Von einem Brief, von ihm.
Vom Ein-Brief, vom Ost-Brief. Vom harten,
winzigen Worthaufen, vom
unbewaffneten Auge, das er
den drei
Gürtelsternen Orions — Jakobs-
stab, du,
abermals kommst du gegangen! —
zuführt auf der
Himmelskarte, die sich ihm aufschlug.
