Чинність і дія кримінального закону в часі - Юрій Анатолійович Пономаренко

вироком Верховного Казиєту (Суду) Туркменістану четверо осіб (Ш., О., Х. та И.) були визнані винними у державній зраді шляхом посягання на життя Президента С. Ніязова і їм було призначене покарання у виді позбавлення волі строком на 25 років – максимально можливе за законом, чинним на момент вчинення інкримінованого діяння (25 грудня того ж року). У той же день до Конституції країни були внесені зміни, якими Халк Маслахати (Народна рада Туркменістану – найвищий орган державної влади) була наділена повноваженням давати згоду Верховному Казиєту на застосування нового виду покарання – довічного позбавлення волі. Наступного дня (30 грудня) Халк Маслахати своєю постановою замінила призначене Ш., О., Х. та И. покарання на довічне позбавлення волі і надала згоду Верховному Казиєту на застосування цього покарання до інших співучасників діяння, інкримінованого названим особам[683].

У Сполучених Штатах Америки пункт 3 розділу 9 статті 1 Конституції містить пряму заборону для Конгресу приймати закони ex post facto, тобто закони, в яких застережена їх зворотна дія[684]. Це положення хоч і має найвищий рівень узагальнення: стосується законів усіх галузей та будь-якого змісту, однак судова практика та більшість дослідників у США схиляються до того, що заборона приймати закони зі зворотною дією торкається лише, або головним чином, кримінальних законів[685]. Мабуть, саме тому за понад двохсотлітню історію існування цієї країни жоден кримінальний закон в ній не отримав зворотної дії в часі за спеціальною вказівкою законодавця.

Практика надання кримінальному законові зворотної дії спеціальною вказівкою законодавця вельми активно підтримувалося радянською юридичною наукою. У доктрині радянського права, у тому числі кримінального, тривалий час підтримувалася існуюча ще з Середньовіччя ідея про повноваження законодавця своїм рішенням надавати зворотної дії будь-яким або деяким кримінальним законам. “Немає підручників загальної теорії держави та права або кримінального права, – писали М.І. Блум і А.О. Тілле, – в яких була відсутня б вказівка про можливість надання зворотної сили законам, за умови спеціального про те застереження в самому законі”[686]. На користь повноваження законодавця надавати своєю вказівкою зворотної дії більш суровому кримінальному законові висловлювалися, зокрема, О.А. Герцензон[687], Б.С. Утевський[688], А.А. Піонтковський[689] та деякі інші автори. Проте, слід зазначити, що оскільки частіше за все спеціальною вказівкою радянського законодавця надавалася зворотна дія кримінальним законам, що встановлювали злочинність або посилювали караність діяння, майже всі вчені, які підтримували цю ідею, вказували, на особливість (виключність) випадків, в яких може мати місце надання зворотної дії законові за цією підставою[690].

Не всі автори, які підтримували цю ідею, наводили аргументи на її користь[691], однак всі вони, по суті, виходили з широко поширеної раніше концепції необмежених повноважень законодавця та його зверхності над правом. Досить яскраво це виразив ще Г.Ф. Шершеневич. Він стверджував, що “воля законодавця стоїть над правом, і тому він може, якщо захоче, надати новому законові зворотної сили”