Чинність і дія кримінального закону в часі - Юрій Анатолійович Пономаренко

сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів, покарання було пом'якшено, а за інші – посилено, положення цього Закону можуть застосовуватися лише в частині, що не суперечить ст. 58 Конституції України”[714] – відзначив Пленум Верховного Суду України.

Проте, погодитися з ідеєю необмежених повноважень законодавця, з якої витікає його повноваження на свій розсуд надавати чи не надавати зворотної дії будь-якому кримінальному законові, не можна. Відомо, що “органи законодавчої влади не можуть наповнювати закони, що видаються ними, свавільним змістом”[715]. “Я бачу близьку погибель тієї держави, де закон не має сили і знаходиться під будь-чиєю владою”[716] – говорив колись Платон. А тому у державі, яка прагне називатися соціальною і правовою, визнає пріоритет загальнолюдських цінностей, законодавець не може і не повинен мати необмежених повноважень[717]. Повноваження законодавця, як і повноваження всіх інших органів державної влади, обмежуються свободою і правами людини і суспільства, що фіксується в Конституції і конкретизується в законах держави[718]. Саме вони є тим, що А.О. Тілле називав “обмеженням свободи законодавця, зовнішньою невідомого походження забороною”[719]. Тому органи державної влади (у тому числі – законодавчої) повинні мати вичерпно визначені повноваження, при чому лише такі, реалізація яких не зашкоджуватиме, а навпаки сприятиме розвиткові та реалізації свободи і прав людини та суспільства. В літературі з загальної теорії права справедливо відзначається, що допущення пріоритету доцільності в порівнянні із законністю здатне викликати серйозну загрозу правопорядку взагалі[720].

Право органів державної влади приймати нормативні акти з усіх питань, які визнаються ними за такі, що підлягають їх вирішенню, Ю.А. Тихомиров називає “принципом презумпції компетенції”[721]. Однак, основний принцип правової держави “полягає в тому, що державна влада в ній обмежена … права людини і громадянина становлять межу всякої правової державної влади, оскільки влада не може їх порушувати … У правовій державі повноваження органів державної влади щодо попередження та припинення порушень закону та злочинів самі поставлені у сурові рамки закону”[722]. А тому у правовій демократичній державі принцип “презумпції компетенції” органів державної влади обмежується рамками, встановленими Конституцією держави.

Такі рамки для законодавця встановлює і Конституція України. Ю.М. Тодика та Є.В. Супрунюк пишуть, що “слід відкинути ідею всевладності рад, у тому числі й парламенту. Верховна Рада України, як і парламенти всіх демократичних держав, – це не всевладний орган, який може робити все, що заманеться, приймати будь-які закони, безпосередньо здійснювати оперативне керівництво всіма державними органами та органами місцевого самоврядування”[723]. Парламент, як і будь-який інший орган державної влади, повинен і може мати лише ті повноваження, які прямо визначені Конституцією та законами України. У зв’язку з цим не можна погодитися з думкою Л.Т. Кривенко про те, що встановлення у Конституції України вичерпного переліку повноважень Верховної Ради України “служить реакційним цілям”[724]. Така вичерпність, навпаки, є однією із складових гарантування безпеки громадянського суспільства від реакційності держави, від державного свавілля.

Повноваження законодавця за своїм розсудом надавати або не надавати зворотної дії будь-якому, а особливо кримінальному, закону є одним з найбільш небезпечних способів порушення свободи та прав людини і громадянського суспільства. Видаючи такий закон, законодавець грубо зневажає Конституцію держави та ним же прийняті закони, порушує права людини, підпорядковує право своїй волі, ставить себе над правом. Природно, що ні про яку правову державу в такому випадку і мови бути не може. Тому держави, що проголосили і що закріпили в своїх Конституціях прагнення стати правовими, прагнуть і до ліквідації практики надання чи ненадання зворотної дії кримінальному законові на підставі спеціальної вказівки законодавця.

Саме тому в жодній Конституції сучасних держав, у тому числі й у Конституції України, не передбачається повноваження законодавця надавати чи не надавати зворотної дії кримінальному законові за своїм розсудом. Отже, надання законові зворотної дії спеціальною вказівкою Верховної Ради України має у будь-якому випадку розцінюватися як порушення Конституції України.

4.4. Особливості підстав зворотної дії в часі “проміжного” кримінального закону

Проблема зворотної дії в часі так званого “проміжного” кримінального закону не нова у вітчизняній науці кримінального права – її ставили ще криміналісти XІX – початку XX століття: Е.Я. Лохвицький, А. Немировський, С.П. Мокринський, М.П. Чубинський та інші. В радянський період цій проблемі були присвячені ґрунтовні дослідження М.І. Блум, Я.М. Брайніна, І.І. Горелика, М.І. Ковальова, Ю.Г. Ляпунова, І.С. Тишкевича, А.О. Тілле, М.Д. Шаргородського та інших. Останніми роками опубліковані роботи О.І. Бойцова, Б.В. Волженкіна, В.М. Василаша, В.К Грищука, О.М. Попова, А.Є. Якубова, що також присвячені проблемі зворотної дії “проміжного” кримінального закону. Попри це, питання про наявність чи відсутність у “проміжного” кримінального закону зворотної дії та причини цього, досі не знайшли свого однозначного вирішення. Очевидно, саме у зв’язку з доктринальною невирішеністю цього питання воно не знайшло відображення ні в чинному КК України, ні в КК України 1960 року.

Під “проміжним” кримінальним законом звичайно розуміється закон, який набув чинності після скоєння злочину, і втратив її до моменту прийняття рішення у справі, однак при цьому був більш м’яким, ніж закон, що був чинним на момент вчинення злочину, і закон, що є чинним на момент винесення рішення у справі[725]. Звичайно,