Чинність і дія кримінального закону в часі - Юрій Анатолійович Пономаренко

1891. С. 178.">[657], є важливою політико-правовою гарантією непорушності прав і свобод людини, є, як відзначив в одному зі своїх рішень Конституційний Суд України, гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави[658]. Тому використання цієї формули в Конституції, яка сама по собі є не лише нормативно-правовим актом, а й політичним документом, є цілком виправданим.

Що ж до оформлення темпорального колізійного припису в кримінальному законі, то не можна погодитися з позицією тих правознавців, які пропонують вжити такий же спосіб, як і в Конституції: проголосити основним принципом незворотність дії закону в часі, і виключенням з нього – зворотну дію[659]. Очевидно, що і пряма, і зворотна дія є самостійними видами дії кримінального закону в часі, які різняться за своїми підставами. Тому не можна стверджувати, що якась з них є загальним принципом, а якась виключенням. Точно так же, як принципом законодавчої системи України є пряма дія будь-якого закону, таким же принципом є й зворотна дія окремих видів законів. При цьому “принциповість” зворотної дії законів, що скасовують або пом’якшують відповідальність особи, не менша, ніж “принциповість” прямої дії будь-якого закону.

Саме тому, форму вираження темпорального колізійного припису у кримінальному законі України, яка полягає у вичерпному перерахуванні законів, які мають зворотну дію, і законів, які такої дії не мають, слід визнати більш раціональною, аніж форму вираження цього припису як виключення з принципу прямої дії закону в часі, що застосовується у кримінальних законах деяких зарубіжних країн. Наприклад, у статті 2 КК Алжиру, статті 6 КК Японії[660], § 61 КК Австрії[661], частині 2 статті 2 КК Швейцарії[662], пункті 1 § 3 КК Данії[663] в різній редакційній формі встановлено, що закон не має зворотної дії, крім випадків, коли він менш суровий[664].

4.3.2. Спеціальна вказівка законодавця

Поряд з колізійною статтею, іншою формальною підставою, яка іноді використовується для надання зворотної дії кримінальним законам, є пряма, ясно виражена або “мовчазна” вказівка законодавця про це[665]. Ясно виражену вказівку законодавця про надання їм зворотної дії мали, наприклад, декрет Ради Народних Комісарів РРФСР від 8 травня 1918 р. “Про хабарництво”[666], постанова Президії Центрального Виконавчого Комітету СРСР від 21 листопада 1929 р. “Про оголошення поза законом посадових осіб – громадян Союзу РСР за кордоном, що перебігли в табір ворогів робітничого класу і селянства і відмовилися повернутися до Союзу РСР”[667] та деякі інші кримінальні закони. “Мовчазно” зворотна дія була надана ст. 13 Положення про державні злочини (контрреволюційні та особливо для СРСР небезпечні злочини проти порядку управління)[668], затвердженого постановою Центрального Виконавчого Комітету СРСР 25 лютого 1927 р., яка встановлювала покарання за активну боротьбу проти робітничого класу і революційного руху, виявлені на відповідальній або секретній (агентурній) посаді за царського ладу або у контрреволюційних урядів в період громадянської війни. В подальшому ця стаття була включена до Кримінальних кодексів всіх союзних республік СРСР (ст. 5413 КК УРСР 1927 р., ст. 5813 КК РРФСР 1926 р., ст. 74 КК БРСР 1928 р. та ін.) та проіснувала до кодифікації кінця 50-х – початку 60-х років[669].

Наведені приклади стосуються лише надання зворотної дії спеціальною вказівкою законодавця тим законам, які встановлювали чи посилювали кримінальну відповідальність за певно визначені діяння. Однак, у ряді випадків зворотну дію отримували комплексні нормативно-правові акти, незалежно від того, що в окремих випадках вони встановлювали чи посилювали відповідальність, в окремих – скасовували чи пом’якшували, а в інших же – жодним чином не