Нарис історії України. Том 2 - Дмитро Іванович Дорошенко

Переяславський у році 1744 — 130, а в р. 1774 — 232; в Харьківському колєґіумі число учнів досягало 500). Хоча навчання в Могилянській Академії та колєґіумах задержало свій старий, теольоґічно-схолястичний характер, проте в ньому звертали велику увагу на розвиток інтересу до поезії, на вивчення грецької й римської літератури. З академічних кругів вийшло багато драм, комедій, поем, всякого роду віршів; розвинувся в мурах Академії й театр, в якому поруч драм та траґедій у т. зв. псевдо-клясичному дусі, ставилися веселі й живі комедії з народнього життя (інтермедії та інтерлюдії). Зчасом, ідучи назустріч вимогам життя, українські високі школи заводили в себе навчання німецької та французької мови й наук математичних.

Але наука в Академії та в колєґіумах, помалу відстаючи від життя, вже на початку XVIII століття не задовольняла багатьох із поміж української молоді, й вона, слідуючи давній традиції, щораз частіше мандрує за кордон, щоб там здобувати освіту, або докінчувати здобуту в себе вдома по західньо-европейських університетах і академіях. Уже в першій половині XVIII в. десятки й сотні молодих українців (і знову таки не лиш діти старшин, але й діти духовенства, міщан і простих козаків) учаться по високих школах Німеччини, Франції, Анґлії та інших країн. Особливо багато українців училося в Кенігсберзі, Галлє, Липську й Страсбурзі. Коли в 1759 році повстав університет у Москві, багато української молоді йде туди на студії. Вже в половині XVIII в. повстають пляни власного університету на Україні: в 1760 році з наказу гетьмана Розумовського був вироблений проєкт університету в Батурині. Розумовський же проєктував перетворити київську Академію на університет — другий поруч батуринського. Домагання університету знаходимо в меморіялі, поданому в 1764 році цариці Катерині українським шляхетством разом із гетьманом. Сам Румянцев, ідучи назустріч бажанням українського громадянства, проєктує в 1765 році два університети, в Київі й Чернігові. Про потребу університету йде мова в наказах київського, переяславського, стародубського, чернігівського, глухівського, ніжинського й батуринського шляхетства 1767 року. Одначе російський уряд уперто відкидав усі проєкти вищої школи на Україні. Найрішучіше відкидав він проєкти університету в Київі, навіть тоді, коли проєкти виходили від самих російських адміністраторів, таких, як Румянцев. Він погоджувався вже на університет у Чернігові, аби не в Київі. Взагалі, як каже один із дослідників, політика російського уряду була спрямована на те, щоб не допустити на Україні існування університету. Тільки завдяки особистому впливу царициного фаворита Потьомкіна вдалося йому добитися затвердження в 1786 році проєкту університету в Катеринославі. Але р. 1791 Потьомкін помер, і його проєкт зразу ж занехаяно. В 1801 році українське шляхетство висунуло проєкт університету в Чернігові або в Лубнах; у 1802 р. прохали університету в Новгороді Сіверському. Але Гетьманщина не діждалась у себе університету аж до кінця російської імперії, натомість Слобідська Україна добилася в 1805 році відкриття університету в Харькові, і то лиш тому, що кошти на нього зібрало місцеве дворянство й купецтво. Головну ролю у відкритті харьківського університету відіграли заходи учня Сковороди Вас. Каразина, який мав вплив на царя Олександра І в перші ліберальні роки його царювання.

Київську Академію російський уряд штучно вів до упадку, так само, як і колєґії. В 1783 р. введено навчання російською мовою, «конче з вимовою, яка вживається у Великороси». Її повернуто на станову школу для вищої освіти духовенства, а в р. 1810 формально перетворено в «Духовну Академію», а колєґії ще раніше перетворено в «духовні семінарії». Замість розсадника вищої освіти для всіх станів українського суспільства, Київо-Могилянська Академія перетворилася в окрему духовну школу, яка мала спеціяльне завдання служити твердинею обрусіння України. Не тільки професори, але й значна, коли не більша, частина студентів Академії насилалися з москалів. Від самого кінця XVIII віку встановилася також практика, щоб ні один українець не попадав на митрополичу катедру в Київі, а по змозі також і на єпископські катедри на Україні.

Часи Гетьманщини XVIII віку виявляють розцвіт мистецтва в усіх його галузях. В обсягу архитектури поруч чужинців, які прикрасили Україну своїми утворами й серед яких на першому місці треба назвати Шеделя й ґеніяльного Растреллі, визначились українські архитекти Степан Ковнір, Іван Григорович-Барський, Гр. Яновський і ціла низка інших. Поруч камяних храмів, палаців, брам і взагалі монументальних будов у стилях барокко, рококо й клясичному, процвітає деревляне будівництво церков у суто українському національному стилі. Серед великої сили його памяток збереглися й досі такі шедеври, як церква Кальнишевського в Вомні (перенесена в наші часи до Полтави) або запорозький собор у Новомосковському. Царський наказ 1800 року на ціле століття зупинив будівництво церков в українському стилі. Українське малярство ХVIII віку пишається такими іменами, як Антін Лосенко, Дмитро Левицький і Володимир Боровиковський, що їх твори служать окрасою петербурзьких, московських і західньо-европейських мистецьких ґалерій. З українських різьбарів визначилися Михайло Козловський і учень Канови Іван Мартос. (Українська ґравюра ще з часів Мазепи дала блискучу плеяду талантів, таких, як І. Щирський, Н. Зубрицький, Л. Тарасович, І. Мігура, Гр. Левицький, Н. Козачковський та інші. Українська музика, що вже з кінця XVII віку запанувала при російськім царськім дворі, де українські органісти, бандуристи й співаки зробилися невідмінним аксесуаром, дала видатних композиторів: Максима Березовського, Дмитра Бортнянського й Артема Веделя.

В другій половині XVIII віку багато українців, покінчивши західньо-европейські університети, стають професорами молодого московського університету, а один — Іван Полетика — став у 1750 р. професором медичної академії в Кілі в Німеччині. Серед них визначився ряд талановитих математиків, природознавців і особливо медиків. Серед українських фільософів XVIII віку, як зірка першої величини, блищить славне імя Григорія Сковороди. Вже в перших десятиліттях XVIII в. серед козацької старшини значно поширюється знання чужих мов, і козацькі полковники та бунчукові товариші, що передплачували собі французькі журнали або складали значні домашні бібліотеки, не були ніякою рідкістю. Дрібний український шляхтич із Чернігівщини Григорій Винський, якого доля закинула в другій половині XVIII в. домашнім учителем до поміщиків у Московщині, згадував потім у своїх записках, що «українське виховання» зберегало в його душі гуманні поняття й не давало йому спуститися до рівня оточуючої його грубої й некультурної обстанови. Домашній побут московських поміщиків, їх родинне життя й відносини до кріпаків обурювали Винського до глибини душі, й тільки любов до читання книжок, винесена ним із української школи, як це він раз-у-раз підкреслює, служила йому за розвагу серед тяжкої атмосфери цього життя.

Але ніде може культурний стан Гетьманщини XVIII в. не виступав так яскраво, як в ділянці народнього шкільництва. Ще в 1862 році, на