Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко

Тимчасом Ібрагім-Паша поплив був вгору Дніпром аж до Січи. Невелика козацька залога вийшла з неї, і турки розруйнували порожнє козацьке гніздо. Самі ж козаки щасливо з богатою здобиччю повернулись після відходу Ібрагіма-Паши.

Ці козацькі походи трохи не викликали війну між Туреччиною й Польщею. З великими зусиллями польському правительству вдалося на якийсь час зберегти мир, зобовязавшись перед турками вгамувати козаків і не допускати їх до виходу в Чорне море. Щоб виконати це зобовязання, старий гетьман Жолкєвський, колишній переможець над Наливайком і герой московської війни, вирушає з своїм військом на Україну, змобілізувавши окрім того усю шляхту київського воєводства. Супроти такої грізної постави Жолкєвського розумний і обережний Сагайдачний, який взагалі додержувався цілковитої лояльности супроти Польщі, зумів нахилити козаків до уступок і погодитись формально на вимоги з боку уряду, які зводилися до демобілізації козацького війська: козаки мали виключити з поміж себе "ремісників, купців, шинкарів, війтів, бурмістрів, різників, кравців, що налізли до війська", як каже текст правительственого ультиматума. Цей документ разом із тим кидає світло на соціяльний склад козацького війська. Переговори велися над річкою Россю в Старій Ольшанці. Козаки погодилися не нападати на сусідні краї й нести за платню сторожову службу. Але вони настояли на тім, щоб самим вибирати старшого, якого правительство тільки мало затвердити. Питання про число козаків залишилося невирішеним, але козаки зобовязались виключати всіх непрофесіоналів козаків і взагалі всіх тих, хто при став до війська не раніше двох останніх років. Остаточні ухвали було відложено до сойму 1618 року. Згоджуючись на урядові до магання й редукуючи козацьке військо. Сагайдачний розумів, що це все тимчасово, і що скоро саме польське правительство знов буде потрібувати козацької помочи.

І дійсно: за цею помоччю польський уряд звернувся в тім самім 1618 році, коли королевич Володислав, вирушивши з невеликими силами знову здобувати московську корону, яка вже сиділа на голові молодого Михайла Романова, опинився під самою Москвою в дуже критичному стані. Рятувати його могла тільки негайна поміч. Але серед збройних сил Річи Посполитої тільки козаки могли найскорше мобілізуватись і найскорше виступити в поход. До них тому й звернулись. І Сагайдачний, вирушаючи на чолі 20.000 армії, переходить цілу Московщину, розбиваючи по дорозі московські відділи й беручи укріплені міста: Путивль, Елецьк, Лівни й саме в пору виручає королевича з тяжкої ситуації. Сполучені польсько-українські сили штурмували Москву й ледве-ледве не взяли. В самім кінці 1618 року було заключено перемирря у Деуліні, й козаки вернулись на Україну. Польща на основі цього перемирря задержувала за собою Смоленщину й Сіверщину.

Польське правительство одначе не вважало можливим залишити козацьке військо в його численному контингенті й залишити йому свободу рухів. Той самий Жолкєвський таки примусив козаків 17 жовтня 1619 року на річці Раставиці (коло м. Паволочи) скласти умову, підписану їх старшиною з Сагайдачним на чолі про те, що вони мають зредукувати свій контингент до 3.000 (козаків тоді було всього по реєстру 10.600), що вони не будуть виходити в Чорне море, а що їхня старшина має бути призначена самим королем. Нема що й казати, що легче було підписати такі зобовязання ніж перевести їх в життя, особливо що торкалось редукції числа козаків. З цього випливало лиш те, що на самій Україні, в наддніпрянських містах і селах, залишалось невелике легальне число козаків під управою визначеної правительством старшини. Вся ж маса козаків, яка не укладалась в легальний список, мусила шукати собі пристановища на Січі, за порогами, складаючи собою той резервуар, з якого завжди можна було зачерпнути козацьку силу в разі потреби.

Певна річ, що погодження козацької старшини на вимоги Жолкєвського не могло подобатись ширшим масам козацтва. Серед них виникло незадоволення і, як завжди бувало в подібних ситуаціях, козацтво поділилося на дві партії: одна, зложена з статечніших, заможніших, старших козаків, якої властиво менше й доторкались урядові вимоги, піддержувала Сагайдачного. Козацька ж голота й молодь були проти його в опозиції. Одначе Сагайдачному, завдяки незломній волі та залізній дисципліні, яку він умів піддержувати серед козаків, удалося зберегти свій авторитет і провідне становище. Навіть більше: йому вдалось, як я вже згадував, обернути козацьку силу на піддержку православної церкви, що в ті часи було справою національної ваги.

*

В той час, коли стара провідна верства українського суспільства, магнати й шляхта, помалу сходить з сцени через масову дезерцію своїх членів до польсько-латинського табору, а у міщанства вже не вистарчає сил самим виносити тягар боротьби за церкву й народність, виступає нова суспільна сила, нова верства, що вийшла з лона українського народу, — козаччина й переймає на себе завдання бути головною опорою православної церкви і української народности.

Певна річ, що не відразу усвідомили й засвоїли собі це завдання козаки. Їх перші рухи, повстання Косинського й Наливайка, зовсім не мали реліґійної закраски, як потім твердила про це стара українська історіоґрафія. Але загостреня реліґійної боротьби після проголошення Берестейської унії знайшло свій відгук і серед козаччини, серед якої було багато елементів шляхетських і міщанських, які вже брали участь в реліґійній боротьбі.

Вже в кінці першого десятиліття козаки починають вмішуватися в цю боротьбу; вони йдуть спочатку легальною дорогою: так само як і шляхта козаки складають формальні протести проти уніятських претенсій на добра православної церкви. Але коли емісари уніятського митрополита появляються в Київі й хочуть наложити руку на багаті київські монастирі, козаки силою не допускають до того. Один з найбільш активних емісарів приплачує навіть своїм життям. Діячі православної церкви скоро починають розуміти, що в Київі під охороною козаків можна далеко безпечніше й ширше розвивати культурно-реліґійну діяльність, ніж у Львові й взагалі на західньо-українських землях. І ось уже в початку другого десятиліття XVI віку центр реліґійного, а разом з тим і національного життя помалу пересувається до Київа. Передовсім туди переходить цілий ряд видатних культурних сил із Галичини й займає в Київі важливіші церковні посади. Сюди переходять в 1599 році Єлисей Плетенецький (син шляхтича з-під Золочева) і стає архимандритом Печерського монастиря, перейнявши цю посаду після Никифора Тура, що збройною рукою оборонив Печерський монастир від уніятів. На Печерській архимандрії залишився Плетенецький аж до своєї смерти в 1624 році. За Плетенецьким прийшли інші галичане: Захарій Копистенський, Памва Беринда, Тарасій Земка, Лаврентій Зизаній, Іов Борецький та