Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко

інші, все видатні вчені й культурні діячі. Вони заложили в Київі науковий осередок, як колись було в Острозі та у Львові. В 1615 році закладається в Київі братство, якому жінка мозирського маршалка Степана Лозки, Гальшка Лозкина Гулевичівна записує щедру фундацію на культурно-просвітні цілі. Братство закладає школу, котра скоро реформується в колегію на зразок європейських університетів. Її ректором стає Іов Борецький. До братства вписується сам гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний «з усім військом запорожським». Цим актом козаччина офіціяльно переймає протекторат над культурно-національним рухом у Київі. В 1617 р. Єлисей Плетенецький засновує у себе в Печерськім монастирі знамениту друкарню, яка за короткий час розвиває надзвичайно інтенсивну видавничу діяльність: вона випускає церковні й богослужебні книжки, підручники, словники, полемічні й теологічні твори, наукові праці, взагалі стає осередком цілого українського видавничого руху. Нарешті, як увінчання всіх змагань українських національних діячів того часу, приходить відновлення православної ієрархії, переведене під покровом козацького гетьмана. Після того як майже всі православні епіскопи перейшли на унію, а ті двоє, що залишились вірні своїй вірі, вмерли, православній церкві загрожувала повна дезорганізація; передовсім не було кому висвячувати священиків. Отже Сагайдачний дуже зручно використував приїзд на Україну єрусалимського патріярха Теофана, котрий повертався з своєї подорожи до Москви. Саме в той час Сагайдачний не був гетьманом: я вже згадував, що він не мав широкої популярности в масі козацтва. Особливо ж були настроєні проти нього так звані випищики, яких він на основі угоди з правительством викреслив з реєстру. Використавши момент, коли Сагайдачний пішов з частиною війська в поход під Перекоп (1620), козаки скинули його з гетьманства й вибрали на його місце Якова Бородавку. Одначе Сагайдачний залишився полковником і, як особа впливова й авторитетна, за порозумінням з київським Богоявленським братством, допоміг перевести відновлення ієрархії. Як тільки патріярх приїхав до Київа, відбулася нарада представників з усіх частин України й Білоруси. Тут було намічено кандидатів на митрополичу й на єпіскопські катедри. Сагайдачний брав участь в цій нараді, яка мала характер свого роду національного конгресу.

Після смерти Рогози король призначив митрополитом Іпатія Потія, знов же по його смерти — Веніяміна Рутського. На всіх єпіскопіях також сиділи уніятські владики, за виїмком Львова, де тримався ще православний епіскоп Єремія Тиссаровський. Київські міщане й козаки не допускали уніятських духовних до захоплення самої митрополії, але становище православної церкви робилося критичним без своєї єрархії. Козацькі й шляхетські учасники київської наради запевняли, що оборонять новопосвячених владик. Тоді патріярх погодився й висвятив ігумена київського братського монастиря Ісаію Копинського на єпіскопа перемишльського, кілька день згодом Іова Борецького висвятив на митрополита, а далі Мелетія Смотрицького на архієпіскопа полоцького. Робилося це все в як найбільшій таємниці, вночі, при наглухо зачинених вікнах, щоб ніхто не побачив світла, в присутності всього кількох людей. Виїхавши з Київа в супроводі Сагайдачного та його полку, патріярх ще по дорозі висвятив ігумена князя Єзекіїла Курцевича на єпіскопа луцького й ігумена Паісія Іполитовича на єпіскопа холмського. Приїзжий з патріярхом єпіскоп Аврамій був поставлений єпіскопом пинським. Потім козаки відпровадили патріярха до самої молдавської гряниці. По відїзді патріярха до виконання своїх функцій міг приступити хіба сам митрополит Іов, що сидів у Київі під охороною козаків. Решта владик, крім М. Смотрицького, не зважувалась їхати до своїх катедр. Про затвердження їх не могло бути поки й мови: їх уважано за самозванців і проти них оголошено репресії. Митрополит Іов Борецький разом з новопоставленими владиками видав тоді свій знаменитий протест (знайдений і опублікований проф. П. Жуковичем у збірнику «Статьи по СлавяновЂдЂнію», виданому в 1910 році). В цій «протестації» з дня 28. IV. 1621 р. православні владики рішуче протестували проти оповіщення патріярха Теофана турецьким шпіоном й ворохобником, виясняли історію свого висвячення, цілком згідного з канонами, протестували проти переслідування православних уніятським духовенством на Білій Руси, на Берестейщині, Волині й Галичині, та попереджали, що всі ці ґвалти й насильства можуть причинитись до розрухів, і що в цих розрухах будуть винні уніяти. Що особливо цікаво в цій протестації, так це цілий уступ, присвячений характеристиці козаччини: «Щодо козаків, — говориться там, — то про цих рицарських людей ми знаємо, що вони наш рід, наші браття й правовірні христіяне... Се ж бо те племя славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке царство на Чорному морі й на суходолі. Це ж з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх човнах-однодревках по морю й по суші, (приробивши до човнів колеса) плавало й Царьгород штурмувало. Це ж вони за Володимира, святого монарха Руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірію. Це ж їхні предки разом з Володимиром хрестилися, віру христіянську від царьгородської церкви приймали, й по цей день у цій вірі родяться, хрестяться й живуть. Живуть не як погане, а як христіяне: мають пресвитерів, учаться письма, знають Бога й закон свій... Коли йдуть на море, перш за все моляться, заявляючи, що йдуть за віру христіянську на невірних. Другою своєю метою ставлять визволення невільників. .. Це певно, що на цілім світі ніхто по Богу не чинить поневоленому христіянству такого великого добродійства, як греки своїми окупами, король еспанський своїм сильним флотом, а Військо Запорожське своєю сміливістю й перемогою: що інші народи виборюють словом і дискурсами, то козаки доказують самим ділом».

Ці слова показують, що на Україні в початку XVII століття ясно жила в свідомості освічених людей ідея тяглости й непереривности українського історичного процесу, але вони показують також і те, що союз української інтелігенції з козацтвом був уже доконаним фактом: тільки спираючись на власну національну узброєну силу, могли владики заговорити такою сміливою мовою. І ось слідом за цим протестом митрополит скликає у Київі собор із духовенства та людей світських, щоб обміркувати, що далі робити. Далі вчиняє нараду в Житомирі з українською шляхтою з київського воєводства, що зібралось там на свій соймик. Нарешті їде до козаків і виступає там на раді в Сухій Діброві, в присутності Сагайдачного, палко закликаючи козаків стати в обороні своєї віри. І всі козаки, як оповідає свідок, присягли, що будуть боронити свою віру «аж до горла».

Саме в той час ішли переговори між польським правительством і козаками щодо нової козацької служби. Козаки були тепер знов дуже потрібні правительству: над Польщею нависли темні хмари. Козацькі походи й польські втручання до молдаво-волошських справ привели нарешті до розриву з Туреччиною. Турецька армія під проводом Іскандер-паши рушила літом 1620 року на Молдавію, щоб далі йти