Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко

з появи претедента на царський престол, загадкової особи, яка видавала себе за царевича Дмитра, ніби то сина Івана Лютого. Довший час історіоґрафія вважала його за креатуру єзуїтів, підготовлену й виставлену в цілі опанування православним сходом. Але в останні часи історики схиляються до думки, що це була креатура московської боярської партії, яка висунула його, щоб скинути Бориса Годунова, цього parvenu серед московської аристократії. Таємний претедент появився в Польщі, як слуга князів Вишневецьких, і оповістив свій намір добувати московський престол. За мовчазною згодою уряду він зформував собі дружину з добровольців і з нею рушив через Україну на Москву. Вона складалась переважно з польсько-української шляхти. Цілий ряд погряничних українських магнатів, які фігурували колись, як козацькі ватажки, опинились тепер у війську «царевича». Нарешті до нього приєдналося 12.000 запорожців. В 1605 році Димитрій опановує Москвою. Але це була тільки прелюдія до довгої політичної й соціяльної революції, яка обхопила московську державу, яка привела до польської й шведської інтервенції і з якої Москва вирятувалась ціною страшних зусиль та великого патріотичного підйому аж в 1613 році. В усіх перипетіях цієї революції українська козаччина так само, як козаччина великоруська — донська, взяла дуже близьку участь. Ми бачимо козаків в рядах війська ріжних самозванців і просто грабіжників, які шарпали московську землю, бачимо їх і в рядах королівського війська, яке ходило на Москву, щоб там посадити царем польського королевича Володислава. Число козаків страшенно намножилось. Так, у війську короля Жигимонта, яке брало в 1609 році Смоленськ, було аж 30.000 козаків, і майже стільки ж козаків оперувало на Сіверщині та по других провінціях московської держави. Козаки дозволяли собі страшенну сваволю не тільки в ворожих землях, але і в себе вдома. Українська шляхта гірко нарікала на цю козацьку сваволю, сойми виносили грізні ухвали проти козаків. Але, розуміється, ці ухвали не мали реального значіння, доки Польща воювала з Москвою. Козацька активність виявлялася не тільки на московськім терені: в той же самий час, як одні козаки воюють на півночі, другі обертають свій розмах проти турків. В 1606 р. флотилія козацьких човнів здобуває Варну на Чорнім морі. Ця подія знайшла свій відгук у народній пісні, записаній на початку XIX віку в Галичині. В 1608 році козаки здобувають Перекоп, який одділяє Крим од континенту. В 1609 році вони оперують на нижнім Дунаї, палять турецькі міста Ізмаїл, Кілію, Білгород (теперішній Акерман). Розуміється, все це були тимчасові здобутки, укріпитися в цих містах і вдержати їх в своїх роках козаки не мали сили, але самий факт здобуття сильних турецьких фортець в таких далеких краях показує широту козацького розмаху.

Евакуація Московщини польським військом в 1613 році й тимчасове замирення на цьому терені примушують козаків звернути цілу свою активність проти турків і татар. Польське правительство дивилось на це крізь пальці, бо бачило в цьому найкращий вихід для нагромадженої козацької енергії, дарма, що це могло накликати грізний реванш з боку турків. Роки 1614-1620 були справжнім героїчним періодом в історії запорожських козаків. Їхні сміливі морські походи можуть порівнятись тільки з морськими походами їх предків, русів старокнязівської доби. Обєкт походів той самий: прежня Візантія, теперішній Царьгород, або ж Чорноморське побережжя в Малій Азії й Криму. І мета та сама: поживитися на кошт багатих турків, так як колись живилися коштом багатих греків. Але в руйнуванні татарського побережжя в Криму ми добачаємо ще й інший мотив: це реванш татарам за їхні набіги на українські землі, відплата за ту руїну, яку вони там чинили, бажання визволити українських невільників, яких було повно в Криму, і взагалі — ослабити це страшне гніздо хижаків, яке вже більше сотні років тягло живі соки з України, пожирало цвіт її населення. Тому то в очах не тільки самого українського народу, але і в очах цілого тодішнього християнського світу козацькі успіхи знаходили живе признання й викликали радість. В сторонах Середньоземного моря, на Балкані та в Італії особливо уміли цінити тріюмф козацької зброї, бо там сами майже постійно вели аналогічну боротьбу з магометанським світом.

Характер козацьких нападів на турецькі міста дуже живо малює нам оповідання одного сучасника-турка. Це стосується до козацького морського походу 1614 року. «Козаки. — оповідає цей турецький свідок, — напали на кріпость Синоп, що лежить на березі Анатолії і з огляду на свої чудові околиці прозваний містом коханків. Здобувши тутешній старинний замок, козаки вирізали його залогу, пограбували й спустошили мусульманські будинки, а під кінець так спалили й знищили місто, що цей прегарний і чудовий куточок обернувся в сумну пустиню. При тому вони зруйнували турецький арсенал, попалили ґалери і човни. Шкоди рахують на 40 мільйонів золотих. Перш ніж встигли зібрати проти них узброєних людей з околиць, козаки забрали свою здобич на чайки й поплили назад.

Султан, почувши таку новину, впав у страшенний гнів і жаль, він звелів повісити великого візиря Насух-башу, і на превелику силу жінка, дочка й інше жіноцтво ублагали, щоб султан подарував йому життя, але добре побив його будзиґаном (палицею), — чутка про це зараз же облетіла ціле місто. Візир виправдувався тим. що він уже вислав був військо й флот, щоб знищити козаків при повороті». Паша Ахмет, висланий з цим дорученням, мав задержати козаків при повороті коло Очакова й вислав туди з Білгороду військові кораблі. Так само туди були вислані кораблі й з Царьгороду під проводом Алі-Паши. Але козаки своєчасно довідались про це й поділилися на дві частини: одна поплила в обход, виладувалася на схід від Дніпрового устя й потягла свої човни суходолом на колесах. Але тут напали на них татари, й козаки втратили багато людей і здобичі. Друга частина козацької флотилії пішла пробоєм через очаківський лиман. Вона теж мала великі втрати; щоб облекшити свої чайки, козаки мусили власними руками покидати багато добра у воду. Одначе все ж таки пробились. Усього 20 людей попало в полон. Їх відіслали до Царьгороду, щоб було на кому зірвати серце. Коли до султана поприходили люде з Синопа й з плачем почали оповідати про своє нещастя, султан звелів видати їм цих 20 козаків-полонених, щоб вони, як хотіли, могли над ними помститися. Це козаки зробили в 1614 році. На слідуючий рік вони знову виплили в море й спалили місцевість між Мізевною й Архіокою — під самим Царьгородом, так що султан бачив дим. Турецька ескадра погналась за козаками, догнала їх аж коло устя Дунаю, але козаки сміливо пішли на