Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий
«Слід визнати, що протягом тривалого часу належної уваги захисту довкілля не приділялося», — писав 1-й секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький у Москву. Він нагадав своїм колегам і керівникам у столиці Союзу, що український уряд вже звертався з проханням в центр зупинити будівництво Чигиринської АЕС — ця ж вимога озвучувалась як одна з головних на київському мітингу в листопаді. Щербицький також вистуцав проти будівництва будь-де на території Української PCP інших атомних електростанцій. «За даними Академії наук Української PCP, — писав він, — понад 90% території Української PCP відрізняється складними геологічними та гідрологічними умовами, фактично несприятливими для будівництва атомних електростанцій».
Течія змінилася. Розгортаючи свою політику гласності, Михайло Горбачов спонукав представників місцевих культурних еліт виступити проти місцевої партійної влади під приводом «перебудови». Бунтівні інтелектуали на кшталт Сергія Набоки, досвідчені дисиденти на кшталт Олеся Шевченка і письменники, формально віданні режиму, на кшталт Івана Драча, — всі вбачали в Чорнобилі новий привід діяти, яким можна було доповнити повістку, що вже містила питання політичної свободи, прав людини та розвитку української мови і культури. Апелювання до нової проблеми виявилося значно дієвішим і дозволило їм привернути увагу до інших проблемних питань. Зрештою, саме питання Чорнобиля дозволило дисидентам та інтелігенції розколоти єдиний фронт комуністичної влади, налаштувавши регіональні еліти проти їхніх керівників у Москві.
Зі свого боку, Михайло Горбачов і реформаторські лідери у Кремлі ще не знали, що зіштовхнулися із загальним фронтом бунтівної інтелігенції і незадоволеної та дезорієнтованої республіканської влади. І особливо гостро ці зміни відчувалися в галузі ядерної енергетики. Республіканські політичні лідери та місцеві культурні еліти вимагали від Москви припинення будівництва нових атомних електростанцій і закриття вже функціонуючих. Москві ж тепер необхідно було з’ясувати, як задовольнити енергетичні потреби республік без АЕС. І це був лише початок. До бунтівної інтелігенції та незадоволених комуністичних еліт 1989 року приєднаються народні рухи по всьому СРСР. На своїх транспарантах представники цих рухів напишуть лозунги, зміст яких буде пов’язувати ядерну безпеку з національним визволенням.
Глава 19
Ядерний спротив
Михайло Горбачов уперше відвідав Чорнобильську атомну станцію 23 лютого 1989 року, майже через три роки після катастрофи. Він ніколи не пояснював, чому йому для цього знадобилося стільки часу. Під час його першого й останнього візиту до Чорнобиля радянського лідера супроводжувала його дружина Раїса. На фотографіях, опублікованих у радянських газетах, Горбачов і «перша леді», одягнені в білі халати, спілкуються з керівниками ЧАЕС та партійними і урядовими чиновниками (також у білих халатах) в одному з реакторних відділень сумнозвісної станції.
Станом на лютий 1989 року електроенергію виробляли три з чотирьох енергоблоків Чорнобильської АЕС, але проблеми, спричинені вибухом, далеко не вичерпалися. У грудні 1988 року КДБ повідомило партійним чиновникам у Києві про низку клопотів із четвертим енергоблоком, разом із саркофагом, яким його накрили, а також зі спробами його дезактивації. Учені й інженери тоді ще не знали, скільки саме радіоактивного палива залишається в ушкодженому реакторі та в якому стані він перебуває. Вони не змогли детальніше це дослідити через обладнання, яке було не здатне витримати рівень радіоактивності понад 200 рентгенів на годину. Цивільні та військові бригади працювали цілодобово, видаляючи забруднений ґрунт і закопуючи в землю радіоактивне сміття. Але й вони використовували невідповідне обладнання, виконуючи значну частина робіт за допомогою примітивних машин, загрожуючи здоров’ю присутніх робітників і військових та уповільнюючи весь процес. Бульдозери, що видаляли забруднений ґрунт, часто змішували його з «чистим», продовжуючи забруднювати територію і поширювати радіацію, замість того, щоб нейтралізувати її вплив.
Постійно виникали проблеми зі самим саркофагом. Укриття над пошкодженим реактором було частково збудоване на стінах старого блока, що уціліли після вибуху. Тоді це вважалося геніальним архітектурним рішенням, оскільки рятувало життя і здоров’я будівельників, але тепер виявилися всі ознаки і недоліки радянського підходу «швидкого реагування». Фундамент блоку реактора, який не передбачав додаткових навантажень, повільно осідав у землю під вагою нової бетонної конструкції над ним. Заливання бетону на підступах до саркофагу з метою нейтралізації впливу радіоактивного ґрунту, а також будівництво підземної бетонної платформи, яка мала б запобігти забрудненню ґрунтових вод басейну Дніпра, вплинули на потік ґрунтових вод під четвертим енергоблоком, тим самим неґативно вплинувши на стійкість основи саркофагу.
Михайло Горбачов уже не мав можливості виправляти недоліки атомних електростанцій за рахунок залучення додаткових коштів, адже економіка Радянського Союзу перебувала у стані вільного падіння, зумовленого зниженням цін на нафту — основний фактор твердовалютних надходжень до держбюджету — на світовому ринку. Надії на поліпшення економічних показників Горбачов пов’язував з ринковими реформами. У травні 1988 року, за дев’ять місяців до візиту на Чорнобильську АЕС, йому вдалося добитися ухвалення Верховною Радою СРСР закону «Про кооперацію в СРСР» — колективні підприємства в промисловому секторі та сфері послуг, — який порушив державну монополію на економічну діяльність у промисловому секторі і дав зелене світло малому підприємництву. Але цих змін було недостатньо. Часткові реформи не змогли пожвавити економіку, яка завжди страждала від дефіциту продовольчих товарів і предметів першої необхідності, а тепер узагалі пасла задніх, залишивши полиці радянських крамниць наполовину порожніми. Монстр радянської економіки демонстрував усе менше життєвих ознак.
У дусі лідерів Празької весни 1968 року, коли чеські комуністи намагалися створити комунізм із «людським обличчям», Горбачов вважав, що економічна реформа неможлива без певної форми демократизації. Те, що він бачив навколо себе, здавалося, підтверджувало його думку про те, що обидва аспекти реформи взаємозалежні. Його «перебудова» підірвала державну монополію на право власності, відтак самі економічні основи радянського соціалізму; тому комуністичний лідер наштовхувався на суворий опір із боку старих партійних та управлінських кадрів. Горбачов відповів усуненням партійних комітетів від влади та активізацією своїх реформаторських ініціатив, кидаючи виклик монопольній владі партійних еліт та інтегруючи елементи виборної демократії в існуючу політичну систему, яка збереглася ще зі сталінських часів. Цими заходами він сподівався перемогти своїх консервативних опонентів, водночас мобілізуючи своїх ліберальних прихильників. Комуністичний лідер надав громадянам певну політичну свободу, яка мала компенсувати порожні полиці й економічні труднощі.
Наступного дня після візиту до Чорнобиля, 24 лютого 1989-го, Горбачов зустрівся в Києві з українськими письменниками, котрі прагнули започаткувати те, що тоді називалося «Народним рухом за перебудову», організацією, яка згодом стане відомою як «Народний рух» або просто «Рух». Літератори хотіли допомогти лідерові країни в його економічних і політичних реформах і шукали його допомоги натомість. На засіданні був присутній Володимир Щербицький, перший
