Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий

стосувалося об’єкта біля Чигирина — столиці гетьманської держави середини XVII століття і символу української історії та ідентичності. З трибуни XIX Всесоюзної конференції Олійник заявив: «Зверхність і зневага окремих всесоюзних відомств... в тому, що стосується долі України, межує не лише з якоюсь нещадною жорстокістю, але й з образою національної гідності». Поет наполіг на необхідності покарання осіб, відповідальних за будівництво атомних електростанцій на території Української PCP. «Я пригадую, як вимагаючи будівництва Чорнобильської АЕС, деякі... неодноразово повторювали, що її виняткова безпечність дозволяє встановити реактор хоч під ліжком молодят, — продовжував Олійник. — Не будемо падати до рівня тих насмішників, тепер вже рекомендуючи їм переставити своє ліжко ближче до 4-го реактора, однак маємо право вимагати, щоб проектувальники, які допустили безпрецедентно грубі прорахунки при виборі територій під атомні електростанції в Україні, понесли персональну відповідальність».

Усього-на-всього рік перед тим — улітку 1987-го — КДБ переслідував людей, які розповсюджували листівки та малювали графіті із закликами зупинити будівництво АЕС на території УРСР, а тепер радянські ЗМІ публікували текст звернення Бориса Олійника. Заборону на обговорення Чорнобильської аварії було скасовано ipso facto виступом Олійника з трибуни Всесоюзної конференції КПРС. Відтепер предметом громадського обговорення стала відповідальність посадових осіб у Москві, а не лише керівників ЧАЕС, які вже відбували своє покарання. Програму змін формували такі письменники, як Борис Олійник, Олесь Гончар та Іван Драч. На певний час усі вони припинили свою літературну діяльність і зосередилися виключно на завданні недопущення будівництва на українській землі нових атомних електростанцій.

У листопаді 1988 року колега Олійника у Спілці письменників Юрій Щербак допоміг організувати в Києві перший масовий мітинг, стосунку до якого партія не мала. Лікар за фахом, доктор медичних наук, невдовзі після вибуху Щербак провів у Чорнобильській зоні відчуження три місяці, опитуючи вчених, операторів станції та ліквідаторів. Він почав публікувати частини своєї документальної повісті про Чорнобиль у ліберальному московському літературно-художньому журналі «Юність» влітку 1987 року, а завершив усе рік потому. У роботі Щербака детально зображуються трагічні події 1986-го, які головно підкреслюють героїзм і самопожертву людей, залучених до боротьби з антропогенною катастрофою. У грудні 1987 року Щербак разом з іншими письменниками і вченими, стурбованими планами з будівництва ще більшої кількості АЕС, заснував першу в Україні екологічну організацію — «Зелений світ». Саме «Зелений світ» стане ключовим організатором масового екологічного мітингу в Києві в листопаді 1988 року.

За оцінками, у неділю 13 листопада на демонстрацію у центрі Києва зібралося 10 000 чоловік. Влада, яка кілька місяців тому придушила перший мітинг щодо Чорнобиля, тепер відступила і дала офіційну згоду на зібрання. Для Юрія Щербака, його «Зеленого світу» і будь-кого, хто переймався впливом Чорнобиля на екологію, цей мітинг став першою можливістю виступити публічно, перед багатотисячною аудиторією. Одним із перших слово взяв саме Юрій Щербак. Він розкритикував атмосферу секретності, якою було оповите питання впливу радіації на здоров’я населення, запропонувавши створити комісію з питань дослідження наслідків катастрофи і встановити громадський контроль за діяльністю Міністерства охорони здоров’я. Окрім цього, Щербак закликав звести монумент жертвам Чорнобиля; зробити дату 26 квітня днем пам’яті; провести референдум щодо майбутнього запланованих і функціонуючих АЕС на території республіки.

Партійна влада дала дозвіл на проведення мітингу за умови, що його програму буде обмежено питанням екології. Тоді екологія несподівано стала майже законним предметом громадського обговорення: урешті-решт, від чорнобильського забруднення постраждали не лише пересічні громадяни, але й політичні та культурні еліти. Та водночас тримати будь-який громадський захід лише в рамках «екологічного» — у принципі політизованого — формату було надзвичайно складно, якщо взагалі можливо. Українські письменники вирішили цим скористатися. Іван Драч, голова київської організації Спілки письменників, і Дмитро Павличко, секретар Спілки письменників УРСР, з 1 листопада 1988 р. працювали над створенням робочої групи з організації Народного Руху України, що задумувався як парасолькова організація для українських неформальних груп. Народний Рух України мав відігравати роль, аналогічну до діючих тоді в прибалтійських республіках СРСР суспільно-політичних фронтів, які ратували за економічний і політичний суверенітет своїх держав. Відповідно до звіту КДБ, Іван Драч і Дмитро Павличко планували використати мітинг, щоб публічно заявити про створення Народного Руху України. Їм не вдалося реалізувати задумане цього разу, оскільки вони не могли контролювати список спікерів чи доступ до мікрофона, який тримали урядові особи, однак згодом зусиллями Івана Драча і Дмитра Павличка Народний Рух України все-таки було створено.

Незважаючи на цю невдачу, мітинг мав переломний характер. Приблизно через дві з половиною години від початку заходу мікрофон несподівано вихопив Іван Макар, якого нещодавно випустили з в’язниці, куди він потрапив за участь в організації політичних мітингів у Львові, культурному центрі Західної України. Львів, який відійшов до СРСР відповідно до пакту Молотова — Ріббентропа 1939 року, став осередком націоналістичного опору Москві після Другої світової війни. Співробітникам КДБ на мітингу вдалося відключити звукове обладнання, однак промовам Івана Макара це все одно не перешкодило. Нагадавши присутнім, що центральні відомства збираються ухвалити низку законів, які унеможливлять економічну незалежність республік, Макар закликав українців організувати народний фронт на кшталт діючих у Прибалтиці і разом з останніми виборювати незалежність від Москви. Навіть незважаючи на те, що Макар виступав без звукового обладнання, його слова справили грандіозний ефект. Кияни почали вимагати, щоб КДБ включив апаратуру під час виступу Івана Макара, скандуючи знову і знову слово «мі-кро-фон», що стало назвою документальної стрічки про екологічні наслідки Чорнобиля, знятої за підтримки Юрія Щербака. Це скандування також стало бойовим вигуком гласності в Україні — і щодо чорнобильської теми, і щодо інших питань.

Українські автори створили групу з підготовки організації Руху 23 листопада, через десять днів після мітингу. Івана Драча було обрано головою. До команди також приєдналися Олесь Гончар і Юрій Щербак. Ще через кілька тижнів, на форумі письменників, Драч заявив, що необхідність створення Руху була «продиктована насамперед проблемою Чорнобиля, і саме Народний Рух України виступає єдиною альтернативною всім атомним електростанціям». Через багато років Іван Драч зауважував: «Чорнобиль став стимулом усіх демократичних процесів в Україні, польська “Солідарність” — прикладом, а Спілка письменників — колискою».

Українські письменники мобілізували прихильників навколо теми Чорнобиля і звернулися до державних керівників у Москві зі закликом дослухатися до їхніх вимог. Наприкінці 1988 року Олесь Гончар, Борис Олійник та інші провідні автори направили звернення до ЦК КПРС, просуваючи повістку, обговорену під час мітингу: вони вимагали створення спеціальної комісії для вивчення наслідків Чорнобильської катастрофи, встановлення громадського контролю за діяльністю міністерств енергетики та охорони здоров’я і проведення референдумів щодо