Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий

Пізніше Ярошинська роздобула таємні постанови, які ухвалили партійні й урядові органи щодо інтерпретації будь-якої справи, пов’язаної з Чорнобилем. КДБ узяв на себе контроль за їхнім виконанням ще в травні 1986 року, наклавши гриф секретності на все від причин аварії до її наслідків. У червні Міністерство охорони здоров’я видало директиву, що регламентувала всю інформацію про стан здоров’я населення на забруднених територіях і дози радіації, які отримали ліквідатори. У липні Міністерство оборони зобов’язало своїх кадрових службовців не реєструвати службу в Чорнобильській зоні в особистих документах офіцерів і солдатів, котрих туди відряджали. У справах не можна було згадувати радіаційне опромінення, якщо воно перевищувало 50 мілірентгенів на годину, хоча подекуди воно перевищувало безпечну норму вдесятеро, й удвічі — радіаційну норму Чорнобиля.

Ярошинська зайшла в глухий кут, принаймні, так здавалося в той час. «Гласність» мала свої межі. Звинувачення місцевої влади у корупції та зловживаннях були частиною кампанії Горбачова проти консервативного апарату партії, але правда про Чорнобильську АЕС, за яку відповідав центральний уряд, була зовсім іншою справою. Це вимагало б визнання провини з боку центральної влади і самого Горбачова також, у тому, що від людей приховували правду, а потім витратили десятки мільярдів рублів на реабілітацію жителів постраждалих районів. У Горбачова на це просто не було грошей. Економіка занепадала, а довгоочікувані реформи хоча й зруйнували чинну систему, однак іще більше посилили дефіцит бюджету. Ярошинська взялася за розповсюдження примірників своєї статті серед друзів. В епоху «гласності» журналістка не мала іншого вибору, аніж повернутися до самвидаву — доведеної до досконалості радянськими дисидентами попередньої епохи практики, суть якої полягала в друкуванні заборонених текстів на домашніх друкарських машинках з наступним розповсюдженням копій в колах друзів та знайомих.

Аж раптом усе змінилося. На дев’ятнадцятій конференції Комуністичної партії влітку 1988 року Горбачов закликав схвалити його плани щодо вільних виборів, а український письменник Борис Олійник порушив табу на публічний виступ щодо відповідальності центральних органів влади за Чорнобильську катастрофу. У вересні 1988-го ліберальний московський журнал «Новый мир» опублікував статтю білоруського письменника Алеся Адамовича під назвою «Слово честі, більше не вибухне, або Думка неспеціаліста». Адамович не лише написав про відповідальність вищих посадових осіб за цю аварію, а й стверджував, що величезні площі навколо Чорнобильської електростанції були набагато забрудненішими та небезпечнішими для проживання, ніж вважалося досі. Адамович запевняв, що правду приховували задля того, щоб не завадити будівництву нових електростанцій. Насправді ж, продовжував він, ситуація була просто катастрофічною: до прикладу, білоруське місто Брагін, що лежить за 90 кілометрів від Чорнобиля, вважалося занадто небезпечним для лікарів, аби ті могли перебувати там на довго. Відповідно, вони працювали по змінах, тоді як його мешканці, у тому числі жінки і діти, залишалися там постійно, писав Адамович.

Стаття Адамовича просунулася в гласності далі за виступ Олійника, зробивши долю забруднених територій темою широкої дискусії. У вересні 1988 року, місяці, в який була опублікована стаття Адамовича, Юрій Щербак привіз невелику групу кінорежисерів у Народичі, містечко, що викликало особливу стурбованість Ярошинської. Документальний фільм, створений за його допомогою, показав телят, народжених без очей, та інші відхилення, спричинені високим рівнем радіації в місцевих господарствах, — в одній ситуації він був вищим аж у 150 разів, ніж у місті Києві. Упродовж року після аварії в цій фермі народилося шістдесят чотири тварини-мутанти порівняно з трьома за попередню п’ятирічку. Але двадцятихвилинний документальний фільм не дозволили показати ні на телебаченні, ні на великому екрані, і це змусило одного з режисерів опублікувати статтю з переліком своїх висновків. Влада все ще докладала значних зусиль, аби приховати істину, але її монополія на інформацію вже закінчувалася.

Наприкінці літа 1988-го Ярошинській уперше дозволили виступити перед великою аудиторією з повідомленням про свої знахідки в районі Народичів. Реакція була неймовірною і з боку майже всіх, крім партійних чиновників, надзвичайно позитивною. Жителі Житомира хотіли почути більше і тиснули на своє керівництво фабрик і науково-дослідних інститутів, щоб надати зали для її лекцій. На той час, коли навесні 1989 року відбулися вибори на З’їзд народних депутатів, жодна зала не була вже достатньою великою, щоб вмістити всіх охочих почути Ярошинську. Тому вона виступала перед натовпами на міських площах і спортивних стадіонах. Партійні чиновники намагалися залякати її погрозами за допомогою телефонних дзвінків і листів. Вони намагалися чинити тиск на її чоловіка, котрий служив у пожежному підрозділі Міністерства внутрішніх справ, щоб розлучився з нею. Переслідували її сина і відкрили кримінальні справи на десятки її прихильників, звинувативши їх у «плануванні нападу на будівлю Центрального комітету Комуністичної партії». Проте журналістка зібрала величезну кількість людей, котрі прийшли послухати її, — від 20 000 до 30 000. Урешті-решт, влада відступила. Місцева газета, в якій вона працювала всі ті роки і яка чинила на неї тиск, погодилася надрукувати виборчу програму своєї працівниці. Її обрали з більш ніж 90-відсотковою підтримкою виборців.

У Москві Ярошинська швидко налагодила зв’язки з депутатами-однодумцями. Серед них був і її колега, екологічний активіст Юрій Щербак; автор вибухонебезпечного документального фільму «Запредел» про Народицький район Михайло Бєліков, та екологічний активіст Сергій Конєв із Дніпродзержинська, промислового міста, відомого головним чином як мала батьківщина Леоніда Брежнєва, яке згодом визнали одним із найзабрудненіших міст Радянського Союзу.

Як тільки Михайло Горбачов відкрив З’їзд народних депутатів, Ярошинська і Щербак записалися на виступи, сподіваючись отримати можливість повідомити про екологічні наслідки Чорнобильської катастрофи, але ні Горбачов, ні інші функціонери, котрі головували на сесіях, слова їм так і не надали. Тоді Ярошинська взяла на себе ініціативу, звернувшись до Горбачова на перерві, і попросила дозволити їй виступити з питань чорнобильської проблеми. Горбачов дав згоду. Активістка використала свої три хвилини на трибуні, щоб розповісти про Народицький район, забруднені села і брехню, яку розповіли українські службовці від медицини, котрі стверджували, що рівень радіоактивності в регіоні не завдав шкоди тим, хто продовжував там жити. Вона охарактеризувала ситуацію як скандальну і передала Горбачову копію документального фільму Бєлікова про Народичі.

Завіса з офіційного мовчання щодо наслідків чорнобильської катастрофи повільно спадала. Після свого виступу Ярошинська отримала десятки телеграм і листів, у яких її вітали за мужність. У наступні дні інші депутати виступили проти приховування урядом інформації з цього питання. Серед них був лікар із Могилевської області Білорусі. А Єфрем Соколов, секретар Центрального комітету Комуністичної партії Білорусі, вийшов на трибуну і заявив, що 18% білоруської території були забруднені після вибуху в Чорнобилі. Ярошинська була здивована тим, що прем’єр-міністр Віталій