Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий
Наскрізною ідеєю своєї п’єси Олександр Левада визначив взаємозв’язок між прогресом і довкіллям. П’єса «Здравствуй, Припять!» пропагує ядерну енергію як екогологічно чисте джерело електроенергії й наголошує на її сумісності із завданням охорони довкілля. Будь-які твердження про те, що ядерна енергія може створювати загрозу населенню чи довкіллю, відмітаються. Ті ж, хто висловлює подібну стурбованість, зображуються як негативні персонажі — чи то досі ворожі до СРСР колабораціоністи часів Другої світової війни, чи то недалекі ретроградні селянки. Утім, як не парадоскально, саме дві такі жінки фактично пророкують створення зони відчуження та евакуацію місцевих жителів: «Подейкують, що коли станція запрацює, всіх нас, знаєте, виселять уже через 24 години за 50 верств [33 кілометри], адже атоми тут будуть літати і бититися чолами, немов барани. Не буде людям місця».
Подібні тривожні думки ігноруються позитивними персонажами як панікерські та безпідставні. Академік Мазуренко, один з українських персонажів, зазначає: ядерна енергетика може стати альтернативою знищенню природи традиційними галузями, а Чорнобильська атомна електростанція — це модель майбутнього. Ядерну енергію пропагували як розв’язання проблем, уперше порушених ще в «Соборі» Олеся Гоначара, і пов’язаних із впливом індустріального розвитку на екологію. На значення «застережень» про катастрофу, які звучали в діалогах негативних персонажів п’єси Олександра Левади, люди звернуть увагу тільки після вибуху.
На відміну від свого пасинка-дисидента Юрія, Олександр Левада, рішучий поборник комунізму, пропагував партійні кліше, в які вірив сам. Однак не лише партійні пропагандисти на кшталт Левади підтримували «нуклерізацію» України. У числі перших прихильників будівництва Чорнобильської АЕС були й молоді українські письменники, які мали тісні зв’язки з дисидентськими колами. Провідне місце серед них зайняв багатообіцяючий український поет Іван Драч, якому тоді було за тридцять. Драч належав до плеяди шістдесятників (станцію почали проектувати саме в той період) — нового покоління молодих, талантовитих та амібційних інтелектуалів, які привернули до себе увагу в роки хрущовської ідеологічної «відлиги» і — в рамках масштабної ліберальної програми трансформації СРСР — пропагували цінність української мови та культури.
Після відсторонення 1964 року від влади Микити Хрущова, що знаменувало завершення культурної «відлиги», для Івана Драча та інших поетів і письменників-однодумців настали важкі часи. Утім, уже 1976 року — коли «відлига» залишилася в минулому, репресії проти інтелігенції посилювалися, а деяких знайомих Драча кинули за ґрати, — поет представив збірку віршів, яку нарешті схвалили в партійних кабінетах. Нова поетична збірка Івана Драча прославляла Володимира Леніна і державну повістку «братства народів», що слугувала прикриттям для русификіації неросійських народів Радянського Союзу. Серед низки ключових мотивів збірки Драча виокремлювався мотив науково-технічного прогресу, символом якого стало будівництво ЧАЕС.
Так, у вірші «Поліська легенда» річка Прип’ять, персоніфікована в образі української дівчини, виходить заміж за нареченого Атома. Окрім особистого вичікування, Прип’ять вірить, що шлюб принесе добро її народу.
Саме так мені людям слугувати прийшла пора:
Хай Дніпрові і Донбасові Атом мій допомагає.
Промисловий Донбас виступає символом індустріального прогресу, якому для розвитку потрібна електроенергія. За свою збірку Іван Драч отримав премію ім. Т. Г. Шевченка — найвищу державну нагороду в галузі літератури. Через кілька років, за свою подальшу творість, поета буде удостоєно Державної премії СРСР із літератури.
Немає жодних підстав вважати, що, працюючи над віршами, які поліпшили його стосунки з владою, Драч дійсно не вірив у конструктивний потенціал ядерної енергії. Однак є чимало свідчень того, що вже після катастрофи поет жалів про свій ентузіазм щодо ядерної енергетики і націоналізації атома. Несподівано і трагічно аварія на ЧАЕС розвіяла його захоплення «атомом». У травні 1986 року син Івана Драча Максим, тоді студент Київського медінституту, разом з одногрупниками був направлений у заборонену зону для забезпечення медичної допомоги і перевірки на радіоактивність авто, які виїжджали чи їхали в зону. Не маючи належного захисту, він отримав велику дозу радіації, захворів і був госпіталізований у київську лікарню для проходження невідкладного лікування від променевої хвороби. Максим Драч страждав від наслідків опромінення протягом багатьох років.
Відтоді Іван Драч повернувся до теми Чорнобиля та ядерної енергії з кардинально іншими відчуттями та образами. В очах поета Україна пережила ядерний апокаліписис. Образ краси цього краю, який у ранніх роботах Драча уособлювала річка Прип’ять, поступився місцем образу Божої Матері в поемі «Чорнобильська Мадонна».
Той вогненний хрест, а на ньому і в нім
Палає мій син у кільці вогнянім, — говорить Божа Матір. —
Бо атомні цвяхи засаджено в руки
Бо губи горять од пекельної муки.
Свою ж особисту віру, як і віру його покоління у здатність ядерної енергії забезпечити благотворну зміну світової парадигми, Іван Драч тепер описував так: «Сіль визнання — це плід каяття».
І він дійсно каявся. Оновлене бачення Драча проявилося на початку 1988 року. Протягом наступних двох років він стане одним із лідерів Народного Руху України за перебудову, громадської організації, діяльність якої підштовхне Українську PCP до демократичної революції — революції, що, зі свого боку, сприятиме розпаду Союзу Радянських Соціалістичних Республік та створенню незалежної Української держави. «Чорнобиль пробудив наші душі, буквально вказавши, що ми знаходимося на краю прірви, безодні, і що вся наша культурна активність була лише пустою метшунею, марною тратою сил, трояндою під бульдозером», — писав Іван Драч згодом, змальовуючи роль Чорнобильської катастрофи у «пробудженні» українського суспільства.
Червень 1988 року став поворотним моментом у спробах письменників привернути уваги громадськості до їхньої стурбованості щодо згубного впливу Чорнобильської катастрофи на довкілля і здоров’я нації. Того місяця Михайло Горбачов організував великий партійний форум — XIX Всесоюзну конференцію КПРС, — на якому ухвалили пакет політичних резолюцій, що дали зелене світло першим із часів революції 1917 року відносно вільним виборам. І хоча ці вибори відбудуться через рік, масштаби гласності розширювалися вже тоді. Водночас зосереджувалась увага громадськості на проблемі наслідків Чорнобиля та питанні про відповідальність керівників партії за дії під час і після вибуху.
Борис Олійник, делегат партійної конференції і один із лідерів Спілки письменників, прибув у Москву з петицією, підписаною 6 000 осіб з його рідної України. Вони хотіли, щоб всесоюзний радянський уряд припинив будівництво атомних електростанцій в Україні, і насамперед це
