Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор - Роберт Конквест

12. Голод лютує

Українські селяни бачили депортування куркулів: «І ми думали, бо дурні були, що не могло бути долі гіршої за куркульську». Тепер, двома роками пізніше, вони зазнали нового, ще більш жахливого удару уряду.

Липневу директиву, що встановлювала норми заготівель зерна для України та Північного Кавказу, уряд підсилив іншою директивою, від 7 серпня 1932 р., яка включала правові санкції, що передбачали конфіскацію селянського зерна.

Як ми зазначили вже у розділі 8, згідно з цією директивою вся колгоспна власність, наприклад велика рогата худоба та зерно, проголошувалася державною власністю, «священною та недоторканою». Винні в учиненні злочину проти неї вважалися «ворогами народу» і підлягали розстрілові. За пом'якшуючих обставин подібні «антидержавні злочини» каралися ув'язненням строком не менше десяти років з конфіскацією майна. Селянкам, які зібрали кілька колосків пшениці на колгоспному полі, давали трохи менші строки. Директива передбачала також ув'язнення куркулів, які намагалися «примусити» селян залишати колгоспи, до «концентраційних таборів» строком від п'яти до десяти років. Як ми вже згадували раніше, Сталін охарактеризував цю директиву, яку він сам підготував у січні 1933 р., як «основу революційної законності в даний момент» (див.: А. Я. Вышинский. Революционная законность на современном зтапе. М., 1933. С. 99—103).

Як звичайно, активісти, яких заохочували максимально застосовувати методи терору для залякування людей, пізніше діставали догану за «ексцеси». Вишинський, наприклад, з удаваним обуренням заявляв, що «деякі місцеві офіційні особи» зрозуміли це як сигнал «стріляти або ув'язнювати в концентраційних таборах якомога більше людей». Він наводив випадки, коли смертні вироки ухвалювали за крадіжку двох снопів жита, і навіть забавляв публіку розповіддю про молодого чоловіка, засудженого на 10 років за те, що «розважався в коморі з дівчатами вночі, порушуючи тим самим спокій колгоспних свиней».

Ще до появи серпневої директиви в українській пресі часто можна було прочитати такі повідомлення: «Пильне око ДПУ виявило та віддало до суду фашистського саботажника, який заховав хліб у ямі під купою конюшини» (див., наприклад, «Вісті». 1933. 11 черв.). Одначе відтепер ми все частіше стаємо свідками стрімкого розширення дії цього закону і тієї жорстокості, з якою він втілювався в життя. Повідомлялося, наприклад, про 1500 смертних вироків, винесених за один місяць лише в харківському суді.

Українська преса друкувала одне за другим повідомлення про страти «куркулів», які «систематично крали зерно». В Харківській області судами винесено п'ятдесят смертних вироків, в Одеській — три. Переважно це були справи про крадіжку колгоспного зерна, хоча одне подружжя стратили за якусь конкретно не визначену «крадіжку». В с. Копані Дніпропетровської області «група куркулів і підкуркульників», просвердливши дірку в підлозі комори, вкрала багато пшениці. В результаті двох учасників «злочинної акції» стратили, інших ув'язнили. У с. Вербка тієї самої області судили голову сільради та його заступника, а також голів двох колгоспів, які разом із групою з восьми «куркулів» «розкрадали колгоспне майно». Стратили лише трьох «куркулів». Газета «Пролетарська правда» у номері від 22 січня 1930 р. повідомляла про те, що в с. Новоселиця на Житомирщині одного селянина засудили до розстрілу лише за те, що в нього знайшли 10 кг колосків, які назбирала в полі його десятирічна донька.

Десять років давали за «крадіжку» картоплі. Одну жінку відправили на 10 років до концтабору лише за те, що вона зрізала сто колосків недостиглої пшениці зі своєї власної ділянки, після того, як її чоловік помер від голоду. Батько чотирирічної дитини одержав 10 років за таку саму провину. Іншу жінку ув'язнили на 10 років за те, що вона підібрала десять цибулин на колгоспному полі. Радянський учений розповідає про випадок, коли селянина засудили до десятирічного ув'язнення з конфіскацією майна і «без права амністії» за те лише, що він зібрав на колгоспному полі 28 кг пшеничних колосків, щоб нагодувати родину.

Засуджених за дрібні провинності часом посилали до радгоспів, які використовували в'язнів як робочу силу. Там вони одержували мізерний хлібний пайок, зате мали можливість трохи «підгодуватися» радгоспними овочами, і тому, звичайно, не намагалися втекти. Загалом, тільки повсюдне безладдя, некомпетентність та «закривання очей» на провинність пом'якшували суворість нового закону. Наприклад, в одному з районів Чернігівської області селян заарештовували за приховування п'яти і більше кілограмів зерна. А колгоспника колгоспу «Третій вирішальний рік» у с. Пушкарівці Дніпропетровської області засудили до п'яти років (очевидно, розглядаючи справу за якимось іншим законом), після того, як у нього вдома знайшли пляшку, наповнену власним зерном.

Одну жінку заарештували разом із сином за спробу зжати трохи свого власного жита. Вона спромоглася втекти із в'язниці, після чого забрала другого сина, кілька простирадл, сірники та дещо з посуду і майже півтора місяці ховалася у поблизькому лісі, годуючись картоплею та зерном, які крала уночі на колгоспному полі. Вона врешті повернулася додому і тоді дізналася, що за клопотами, пов'язаними із збиранням урожаю, власті зовсім забули про її злочин.

Відомі випадки, коли подібні «злочини» розглядалися за іншими, хоча й не менш суворими, законами. В с. Мала Лепетиха поблизу Запоріжжя кількох селян стратили лише за те, що вони поїли м'ясо похованого коня. Причиною такої суворої кари було те, що кінь начебто здох від сапу і ДПУ боялося якоїсь епідемії. Подібних прикладів можна було б навести чимало.

* * *

Щоб провести в життя сталінську директиву, партійне керівництво дало вказівку провести чергову мобілізацію місцевих сільських активістів, на допомогу яким прислали міських комуністів та комсомольців.

І знову, як і під час депортування «куркулів», активісти ревно бралися виконувати чергове огидне завдання — нав'язувати волю партії невинним чоловікам, жінкам і дітям. Але якщо в 1930 р. йшлося лише про позбавлення людей їхнього майна та виселення, то цього разу вони мали прирікати людей на голодну смерть.

Деякі активісти, навіть якщо раніше вони не відзначалися доброчинністю, намагалися бути справедливими до селян. Іноді порядний активіст, особливо якщо він втратив свої колишні ілюзії щодо намірів партії, міг дещо зробити, щоб допомогти селу, намагаючись водночас не викликати незадоволення своїх шефів, або, що було навіть важче, не дати зліснішим зі своїх підлеглих приводу звинуватити його в м'якотілості. Тих із них, хто занадто переходив межі насильства (або корупції), влада здебільшого пробачала, але могла й усунути. Інколи колгоспне керівництво, всупереч вказівкам вищих партійних та радянських органів, таємно розподіляло частину зерна серед колгоспників. Якщо наступний урожай виявлявся добрим, обласні власті могли залишити подібну «помилку» поза увагою.

Деяких активістів становище спонукало до відкритішої непокори. Одного молодого комуніста направили до села Мурафи Харківської області. Через деякий час він зателефонував своєму керівництву, доповів,