Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор - Роберт Конквест

«Змову» СВУ, як бачимо, поширили на села. У зв'язку з цією «справою» було розстріляно багато сільських учителів, про що повідомлялося і в офіційних джерелах. В одній окрузі разом із групою селян розстріляли також головного лікаря округи та голову виконкому як змовників СВУ. Подібних повідомлень на сторінках тогочасної радянської преси можна було зустріти десятки.

Виступаючи на XVII з'їзді партії, керівник Компартії України Косіор заявив, що «націоналістичний ухил у Комуністичній партії України… грав виняткову роль у спричиненні та поглибленні кризи в сільському господарстві». У свою чергу, шеф ОДПУ в Україні Балицький так підсумував результати боротьби проти «антирадянських сил» у республіці: «У 1933 р. кулак ОДПУ вдарив у двох напрямах. Спочатку його удар відчули на собі куркульські петлюрівські елементи на селі, а по-друге, головні осередки націоналізму».

Таким чином, «куркуля» ганили як носія націоналістичних ідей, а «націоналіста» як виразника куркульських настроїв. Але до якої б категорії не включали українського селянина, він, безсумнівно, завдавав занадто багато клопоту для радянського режиму. Повідомлення, що надходили з СРСР, вказували на те, що опір в Україні був сильніший, аніж у самій етнографічній Росії. Існує думка (її, наприклад, дотримується генерал Григоренко), що, оскільки провал першої кампанії колективізації був переважно результатом масових виступів в Україні та на Північному Кавказі, Сталін з цього зробив висновок, що це були особливо непіддатливі терени, і тому їх потрібно нещадно придушити (один із очевидців тогочасних подій висловлював думку, що однією з причин особливої ворожості українців до колективізації слід уважати й те, що колгоспи в Україні були загалом значно більшими за розмірами, а значить ще більш некерованими та збюрократизованими, аніж у Росії).

Більше того, колективізація в Україні відбувалася інтенсивніше, ніж у РРФСР. На середину 1932 р. 70 % українських селян були в колгоспах, а в Росії — лише 59,3 %.

Сталін неодноразово застерігав проти «ідеалізації колгоспів». Саме їхнє існування, стверджував він, ще не означало, що класовий ворог зник. Навпаки, класову боротьбу тепер потрібно було вести усередині самих колгоспів.

Тепер, після завершення колективізації в цілому, всіх, кого можна було б назвати «куркулем» на підставі будь-якого раціонального аналізу, було вже усунуто. Отже, голодовий терор мав скеровуватися повністю проти звичайного селянина-колгоспника та вцілілих селян-одноосібників, здебільшого навіть ще бідніших. Тобто це не було частиною кампанії колективізації, яка вже по суті завершилася. Одначе, як би це не здавалося неймовірним, «куркуль» усе ще залишався, навіть якщо відкрито він не опирався колгоспам: «Сьогоднішні антирадянські елементи, — запевняв Сталін, — це в більшості люди “спокійні”, “солодкі” та майже “святі”. Куркуля, — добавляв він, — розбито, але цілковито не знищено».

* * *

Але жорстоко придушували не лише селян. Українські комуністи також були перешкодою для Сталіна. Ще в 1929 р. українські партійні та радянські організації особливо уперто опиралися нереалістичним зерновим заготівлям і особливо не квапилися у пошуках куркулів. У Кагарлицькій окрузі на Київщині, повідомляла 9 жовтня 1928 р. газета «Правда», «всі керівники, аж до секретаря окружкому партії, схвалювали куркульську лінію, мовляв, “ми не маємо куркулів. Ми маємо лише селян”». Не лише окружне керівництво, але й загалом усю українську компартію гостро критикувала «Правда» (5 вересня, 6 жовтня, 6 листопада 1929 р.) за виступи проти заготівельного плану наступного року, «особливо в вирощуванні зернових культур». І протягом осені газети друкували протести від різних місцевих організацій, які скаржилися на те, що селянам нічого не залишиться для споживання. Так, Запорізька парторганізація нарікала, що 70–75 % квоти повинно надійти від середняків і бідняків, «не залишається жодного кілограма на продаж місцевому населенню». У результаті секретаря окружкому звільнили з його посади.

Але ті, хто приходив на зміну жертвам чистки, опинялися перед тими самими труднощами. Лише найсуворіше дотримування партійної дисципліни могло примусити до здійснення різних «революційних змін» на селі. А коли дійшло до виконання спущених згори норм реквізиції зерна, політбюро та ЦК компартії України не мали ніякого вибору, хіба що трохи зменшити їх. Проблема полягала в тому, що в умовах комуністичної системи, згідно з принципами «демократичного централізму» (завдяки якому було знищено «правих»), якщо Москва наполягала, вони мусили підкоритися.

Як уже зазначалося вище, «зернові завдання» визначалися на основі підрахування загальної кількості гектарів, наявних у теорії, причому за точку відліку брався максимально можливий урожай на гектар. Пізніше Микита Хрущов, уже перебуваючи на пенсії, звинувачував систему, за якою партійний керівник або сама держава «встановлювали норми для усього округу».

Уже придумали аргументи для нейтралізації таких звинувачень: у партії начебто взяв гору погляд, що селяни застосовували тактику приховування зерна, щоб виморити голодом місто, або (пізніше) відмовлялися сіяти чи жати, покладаючись на свої запаси їжі. Отже, відповідною «класовою» реакцією було, як і в 1918–1921 рр., відібрати хліб, і замість того щоб самим умерти, приректи селянина на голод. Ще влітку 1930 р. один із активістів ЦК КП України розповідав про збори, на яких Косіор сказав їм: «Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями».

Активіст, сам виходець із села, знав дуже добре, що ями, повні зерна, — це міф. Вони дійсно існували на початку 20-х років, але вже давно зникли від того часу. Але загалом, загроза Косіора дає можливість побачити спрямування сталінського аналізу та його наступну програму у відповідному світі.

За нормальних обставин Україна та Північний Кавказ забезпечували країну половиною усього ринкового зерна. В 1926 р., коли було зібрано найкращий урожай перед колективізацією, Україна здала 3,3 млн т зерна (21 % урожаю). В доброму врожаї 1930 р. ця кількість зросла вже до 7,7 млн т (33 % урожаю). І хоч частка України становила лише 27 % усього урожаю зерна в Радянському Союзі, вона мала забезпечити 38 % зернових заготівель.

У 1931 р. перед Україною поставлено вимогу про здачу тих самих 7,7 млн, у той час як зібрано було лише 18,3 млн т, тобто 42 % (майже 30 % зерна втрачено через погано зорганізоване колективне збирання урожаю). Відомо, що українське керівництво намагалося переконати Москву зменшити цю кількість, але безуспішно. З цим проханням зверталися також до окремих московських керівників. Під час відвідин Мікояном Південної України в 1931 р. його запевнили, що таку кількість зерна