Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор - Роберт Конквест
В одному селі видобували з-під снігу жолуді і пекли з них щось подібне до хліба, іноді додаючи трохи висівок чи картопляних лушпайок. Партійний функціонер при цьому заявив членам сільради: «Ви тільки подивіться на цих паразитів! Вони пішли викопувати жолуді в снігу голими руками. Вони на все підуть, аби не працювати».
Уже наприкінці листопада 1932 р. в Україні траплялися випадки стихійних селянських виступів і тимчасового розпуску колгоспів. Дід Леоніда Плюща бачив в одному селі гору трупів, про які його керівник сказав йому, що «то була демонстрація куркулів».
Селян особливо розлючувало і викликало в них бунтівничі настрої те, що зерна, яким вони могли б прогодуватися, було вдосталь. Часто воно знаходилося на відстані кількох кілометрів від того місця, де вони голодували. За царя, коли траплявся значно менший голод, влада докладала усіх зусиль для надання допомоги. Радянський романіст, звертаючись до подій 1932–1933 рр., пише з цього приводу: «Старі люди згадували, яким був голод за царя Миколи. Їм тоді допомагали, їх забезпечували їжею. Селяни ходили до міст просити милостиню (“Христа ради”). Власті організовували супові кухні, щоб їх годувати, студенти збирали для них пожертви. А тут, за влади робітників і селян, ані зернини їм не давали».
Бо не все зерно експортували, посилали в міста чи до війська. В місцевих зерносховищах зберігалися «державні резерви», призначені на випадок крайньої потреби, наприклад, війни. Однак для партійного керівництва голод сам по собі не був достатньою причиною, щоб їх використати. Наприклад, про склади в Полтавській області говорили, що вони «майже ломилися» від зерна.
Часто заводи, на яких переробляли на масло молоко від селянських корів, розміщувалися недалеко від тих сіл, що його постачали. Туди могли потрапити лише офіційні особи. В одному звіті директор такого заводу оповідає, як масло розрізають на плитки і запаковують у папір з написом по-англійськи: «US SR, BUTTER FOR EXPORT» (СРСР, масло на експорт).
Те, що харчові продукти на місцях були, але в них просто відмовляли людям, які вмирали від голоду, здавалося зовсім уже диким і нестерпним і розглядалося як провокація.
У справедливості цього можна було легко пересвідчитися, тому що зерно часто навалювали купами просто неба й залишали гнити. Великі гори зерна лежали на станції Решетилівка Полтавської області, й хоча воно починало псуватися, все одно було під пильною охороною сторожі ОДПУ. Американський кореспондент, який у цей час побував в Україні, розповідав, що з вікна вагона він «бачив величезні піраміди зерна, навалені просто неба, з яких ішов дим від внутрішнього згоряння» (див.: «Социалистический вестник». 1933. № 13. С. 15).
Картоплю теж насипали великими буртами, начебто навмисне, щоб вона швидше згнила. Повідомлялося про кілька тисяч тонн картоплі, зваленої в купи у полі, поблизу Люботина, оточені колючим дротом. Коли картопля почала псуватися, її «передали» з картопляного тресту під юрисдикцію спирто-горілчаного тресту, але й надалі залишили в полі, аж поки її не можна було вже використати навіть як сировину для переробки на спирт.
Такі речі, природно, пояснювали в офіційних звітах тим, що урожай «саботують» не тільки в степу, але й на зернових елеваторах та в сховищах. Одного бухгалтера на зерновому елеваторі засудили до розстрілу за те, що він сплатив робітникам борошном. Пізніше його звільнили, коли він сам уже вмирав з голоду — і помер того ж таки дня.
Були численні повідомлення про бунти, з єдиною метою — дістатися до зерна на зерносховищах або до картоплі в ґуральнях. У більшості випадків вкрай знесиленим людям це не вдавалося. Але в селі Пустоварівка селяни вбили секретаря місцевого парткому і захопили картоплю. Після цього близько 100 селян розстріляли. У Хмелеві учасниці «жіночого бунту» пішли штурмом на зерносховище, пізніше трьох із них засудили. Як зазначав очевидець цих подій, «це сталося тоді, коли люди були голодні, але ще мали сили».
Мали місце також й інші прояви відчаю. У деяких місцевостях селяни підпалювали хліб. Але в порівнянні з подіями 1930 р. подібні випадки були завжди стихійні, не скоординовані, частково через фізичну слабкість. Більше того, ОДПУ тим часом спромоглося розбудувати мережу «сексотів» — «таємних співробітників» — у більших селах, діючи засобами шантажу та погрозами, в чому воно досягло неабиякої майстерності.
Проте бунти траплялися навіть у розпал голоду 1933 р. Наприкінці квітня селяни с. Нововознесенське Миколаївської області напали на зерновий відвал (який уже гнив під відкритим небом), і тоді їх скосили кулеметним вогнем охоронники ОДПУ. В с. Сагайдаки Полтавської області у травні 1933 р. голодні сільчани пограбували зерновий склад, але деякі, не маючи вже достатньо сил, щоб донести зерно додому, повмирали на зворотному шляху, а решту заарештували наступного дня. Багатьох постріляли, інших засудили на 5—10 років. Навесні 1933 р. селяни з кількох навколишніх сіл напали на зерносховище на станції Гоголеве (Полтавської області), набивши свої мішки кукурудзою, яка трапилася в сховищі. Одначе лише трьох пізніше заарештували.
Такі дії були виявом крайнього відчаю. Ще до того як зашморг голоду щільно затиснув українських селян, багато хто з них, намагаючись урятуватися, влітку та взимку почали залишати села, так само як «куркулі» два роки перед тим.
Охоронні частини ДПУ фактично не давали українському селянинові вступити в зону етнічної Росії. А якщо йому вдавалося уникнути їх і повернутися з хлібом, який там принаймні можна було дістати, хліб відбирали на кордоні, а власника часто заарештовували (про це ми докладніше розповімо у розділі 18).
Війська ДПУ намагалися також не дати жертвам голоду, що вмирали, проникнути в зону польського та румунського кордонів; водночас повідомлялося про розстріли сотень селян, що жили в прикордонній смузі й намагалися переправитися через Дністер у Румунію (з іншого боку є свідчення, ніби лише пізніше і не так систематично заважали селянам дістатися на Північний Кавказ, де можна було розшукати харчі у віддалених районах Дагестану, на Каспії).
Часопис «Социалистический вестник» від 23 липня 1932 р. писав, що на той час три мільйони чоловік були в дорозі, заповнюючи станції, намагаючись дістатися до міст чи розшукати заможніші райони. Зарубіжний комуніст описує таку сцену:
«Брудні юрби заповнюють
