Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор - Роберт Конквест

class="p1">Доходило до курйозів. Так, серед інших заарештували увесь штат метеостанції за звинуваченням у фальсифікуванні прогнозів погоди, що нібито призвело до зменшення урожаю. У березні 1933 р. газета «Вісті» повідомляла про те, що співробітників наркоматів землеробства та радгоспів було засуджено до розстрілу за різний саботаж, наприклад, пошкодження тракторів, зумисне зараження бур'яном та підпалення. Ще сорок дістали різні строки ув'язнення, їх звинуватили у тому, що вони використали свої повноваження для того, щоб «створити голод у країні».

Водночас 10 тис. нових активістів послали на постійну працю в село, ще 3 тис. дістали призначення на посади голів колгоспів, секретарів партійних організацій та уповноважених. У 1933 р. усунуто 49,2 % голів колгоспів в Одеській і 44,1 % у Донецькій областях (а також, відповідно, 33,2 і 33,8 % керівників нижчої ланки, зокрема, бригадирів та інших колгоспних організаторів). У Богуславському районі на Київщині двом головам колгоспів, що були членами партії, двічі вдавалося зменшити норми хлібоздачі, але вони не спромоглися виконати навіть їх. Після цього обох керівників звинуватили в саботажі та спілкуванні з «куркульсько-петлюрівськими недобитками» і віддали під суд. У більшості сіл, про які ми маємо повідомлення, новопризначені керівники були росіяни.

Крім того, у 1933 р. 17 тис. робітників відрядили до політвідділів МТС і 8 000 до політвідділів радгоспів. Загалом принаймні 40–50 тис. чоловік направили зміцнювати сільські парторганізації. Лише в одному районі (Павлоградському Дніпропетровської області) райком партії командирував до 37 сіл і 87 колгоспів 200 спеціальних уповноважених і майже стільки ж — райком комсомолу.

Партійні кадри, що зазнали чималої чистки, знову послали на село для боротьби проти селян, що вмирали з голоду.

Нижче подаємо досить відвертий, як на нашу думку, виклад питання А. Яковлєвим, наркомом землеробства СРСР, на з'їзді колгоспників-ударників у лютому 1933 р. Він заявив, що українські колгоспники не впоралися з посівними роботами 1932 р.: «таким чином, вони наробили шкоди урядові та самим собі». Потім, «не спромігшись належним чином зібрати урожай, вони були останніми з усіх районів нашої країни у виконанні свого обов'язку перед урядом… Своєю поганою працею вони покарали себе та уряд. І з цього, товариші українські колгоспники, зробимо висновок: тепер час розплатитися за погану працю в минулому» (див.: «Правда». 1933. 19 лют.).

Істерична брутальність, що нею супроводжувалися втручання Постишева, не могла дати багато зерна. Натепер запаси вичерпано і майже нічого їсти.

* * *

Люди вмирали усю зиму. Але всі документи засвідчують, що масове вимирання села почалося фактично на початку березня 1933 р.

«Коли розтанув сніг, почався справжній голод. У людей розпухли обличчя, ноги та животи. Вони не могли втримати сечі… і тепер усе геть начисто поїли. Ловили мишей, щурів, горобців, мурашок, земляних хробаків. Мололи кістки на борошно і робили те саме зі шкірами та підошвами від взуття. Обтинали старі шкури та хутра, щоб приготувати якусь подобу “локшини”, і варили клей. А коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки. Вживали все, що було: кульбабу, реп'яхи, проліски, іван-чай, амарант та кропиву…»

«Липа, акація, щавель, кропива та інші рослини, які тепер складали основний “раціон” селянських родин, не мали в собі багато білків. Слимаків, що трапляються лише в деяких місцевостях, варили, юшку споживали, а хрящове м'ясо дрібно рубали, переміщували з листям і їли або радше просіювали». Це запобігало набряканню тіла та сприяло виживанню. На Півдні України та на Кубані часом можна було вижити, полюючи на бабаків та інших малих звірів. В інших місцевостях рятівною була ловля риби (хоча для родини був риск дістати присуд за ловлення риби біля свого села). Малясу з місцевої ґуральні в Мельниках, яку вилили як непридатну для худоби, з'їли місцеві селяни.

Навіть уже наприкінці 1932 р. зарубіжні кореспонденти привозили жахливі повідомлення з перших рук. Один американець у селі, розташованому на відстані 30 км на південь від Києва, виявив, що його мешканці поїли всіх котів і собак. «В одній хатині варили якусь бовтанку, що не піддається описові. В горщику були кістки, шкіра та щось подібне до верха черевика. Те, з якою пожадливістю шестеро мешканців, що залишилися в живих (із 40 душ населення), спостерігали цю слизьку масу, виявляло їхній голодний стан».

В українській сільській школі учитель розповідав, що на додачу до подоби борщу, приготовленого з кропиви, бадилля буряків, щавлю та солі (якщо вона була) дітям урешті давали також ложку бобів — за винятком дітей «куркулів».

Агроном одного із сіл Вінницької області згадував, що у квітні, коли піднявся бур'ян, селяни «почали їсти щавель та кропиву… Але від споживання цих диких рослин люди діставали водянку і масово вмирали. У другій половині травня смертність настільки виросла, що місцевому колгоспу довелося виділити спеціальний віз, щоб кожного дня відвозити мертвих на цвинтар» (тіла кидали до спільної могили без будь-яких церемоній). Інший активіст описує, як він разом із візником їздив на санях по селу від хати до хати, і їхнім обов'язком було запитувати в кожній хаті, де все ще жили люди, чи є серед них мертві, яких можна було б відвезти.

Ми маємо найрізноманітніші свідчення, залишені очевидцями — селянами, яким пощастило вижити у ті страшні роки, колишніми активістами і радянськими письменниками, які самі в молоді роки були свідками цих подій і пізніше описали їх, коли це стало можливим. Один із них, уже за часів хрущовської «відлиги» зміг розповісти про те, який «у 1933 р. був жахливий голод. Цілі родини вмирали, хати розвалювалися на шматки, сільські вулиці порожніли».

Інший, згадуючи пережите, пише: «Голод: яке похмуре слово! Серце терпне, коли чуєш його. Ті, що ніколи не переживали його, ніколи не зможуть уявити собі, які страждання спричиняє голод. Немає нічого гіршого для чоловіка — голови родини — аніж почуття власної безпорадності, що виникає, коли чуєш жінчині молитви, коли вона не може знайти їжі для своїх голодних дітей. Немає нічого гіршого для матері, аніж бачити своїх виснажених, знесилених дітей, які через голод забули, як посміхатися.

Якби це відбувалося якийсь тиждень чи місяць, але ж місяцями більшість місцевих родин не мала чого покласти на стіл. Начисто підмели все, що було в підвалах, жодної курки не лишилося в селі: навіть бурякове насіння пішло на поживу…

Першими вмирали від голоду чоловіки. Пізніше діти. І останніми жінки. Але перед тим, як умерти, люди часто втрачали розум і переставали бути людьми».

Колишній активіст так коментував ці події: «На полі бою люди вмирають швидко, вони захищаються, їм допомагає бойове братерство та почуття обов'язку.