Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор - Роберт Конквест
Наведемо також інформацію безпосередньо з західних джерел. Американський комуніст, який працював на радянському підприємстві, зазначав, що з 15 колгоспів та радгоспів, які він відвідав у вересні 1933 р., кожен втратив не менше 10 % робочої сили через голод. У селі Ожердовому йому навіть показали реєстраційні книги: чисельність населення з вересня 1932 р. до квітня 1933 р. впала від 527 до 420 осіб, кількість корів — від 353 до 153, свиней — від 156 до 10З…
Інший випадок: у серпні 1933 р., після скасування заборони для іноземних журналістів, кореспондент газети «Крісчен саєнс монітор» побував на Полтавщині та Київщині. Як і в попередньому випадку, представники місцевої влади називали йому відсоток смертності, котрий ніколи не був нижчим від 10. Так, в одному із сіл з 2072 осіб померло 634; у 1932 р. лише одна пара взяла шлюб; у селі народилося шестеро малюків, з яких вижила лише одна дитина; багато дітей стали сиротами.
Ось його опис одної з місцевостей поблизу Білої Церкви: «“Нормальну”, 10-процентну смертність значно перевищено. По дорозі до села старі ікони з ликом Христа зняли, але терновий вінець залишився, — мабуть, як символ того, через що довелося пройти селу. Увійшовши в село, ми побачили одну покинуту хату за іншою, з проваленими шибками, з городами, що геть заросли бур'яном. На порожній вулиціми зустріли хлопця, котрий сказав нам, що багато мешканців села полягло протягом минулої зими і весни».
Ще декілька фактів. У селі Шилівці, яке зазнало великих втрат під час кампанії розкуркулення, смертність була такою високою, що підвода, що возила померлих, робила дві поїздки на день. Єврейське село Коростишів неподалік від Києва, за словами його колишнього мешканця, виглядало «як труп у порівнянні зтим селом, що я його знав». У синагозі розташувалася мотузяна фабрика. Діти вмирали з голоду. (Наперед зазначимо, що переселення знелюднілих єврейських осередків ще стане об'єктом спеціальних заходів.) Більшість жителів протестантського села Озаринці на Кам'янець-Подільщині вимерла. На відміну від них меноніти, які жили у селі Гальбштадт на Запоріжжі ще з часів Катерини II і одержали тепер трохи допомоги від своїх одновірців з Німеччини, постраждали від голоду менше. Проте згодом, у 1937–1938 рр., їх усіх буде депортовано як «шпигунів на користь іноземної держави».
Цікавим видається аналіз соціального статусу жертв голодомору, зроблений у селі Будьонівка Полтавської області. Із 92 померлих 57 були колгоспниками, 33 — одноосібниками; з класового ж погляду 31 був бідняком, 53 — середняками, вісім — куркулями (включно з двома, що їх виключено з колгоспу). Взагалі, як свідчать численні повідомлення, головними жертвами голоду були бідняки або близькі до цієї категорії селяни, що не змогли чи не бажали приєднатися до «нової сільської еліти». Зокрема, один із звітів про конфіскацію зерна показує дев'ять випадків його «приховування»; ті ж, хто вдавався до цього, ідентифікуються як робітники (два) та бідні чи середні селяни (сім). Це означає, що в результаті конфіскації якоїсь мізерної кількості хліба ці люди були просто приречені.
Із тих небагатьох даних, що ми маємо по деяких округах, випливає, що частка померлих становила приблизно від однієї п'ятої до однієї сьомої загального числа населення. Майже половину з них складали діти. При тому, що в одному з округів за 1932–1933 рр. було зареєстровано лише 20 народжень, картина видається більш ніж переконливою.
* * *
Досі ми займалися переважно лише селами та цифрами. Тепер розглянемо ті жахливі події на, так би мовити, індивідуальному рівні.
Ось що пише вцілілий свідок голодомору: «Клінічна картина голоду добре відома. Він знищує ті ресурси людського організму, які виробляють енергію, і це знищення прогресує в міру того як необхідні речовини не споживаються людиною. Тіло марніє. Шкіра набуває сірувато-брунатного відтінку і вкривається численними зморшками. Людина помітно старіє. Навіть малі діти та немовлята мають старечий вигляд, їхні очі збільшуються, стають виряченими і нерухомими. Процес дистрофії часом зачіпає всі тканини, і нещасний нагадує кістяк, вкритий натягненою шкірою. Але частіше трапляється набрякання всіх тканин, особливо на руках, ногах та обличчі. Тоді шкіра тріскається і з'являються незагойні гнійні виразки. Рушійна сила зникає, оскільки найменший рух повністю знесилює людину. Основні життєві функції вже споживають тканини та альбумін власного тіла. Дихання та серцебиття прискорюються. Зіниці розширюються, починається діарея голоду. Цей стан небезпечний хоча б тому, що мінімальне фізичне зусилля викликає зупинку серця. Це часто трапляється тоді, коли страждалець ходить, підіймається сходами або намагається бігти. Загальна слабкість прогресує. Тепер хворий не може встати або посунутися на ліжку. У стані напівсвідомого сну він може проіснувати ще якийсь тиждень, аж поки його серце перестає битися».
Не такий професійний, але не менш жахливий опис страждань селянина дає його колишній сусіда: «Під очима в нього були дві мішкоподібні пухлини, і шкіра на них мала незвичний блискучий відтінок. Його руки також напухли. На пальцях пухлини тріснули, і з ран виходила прозора рідина з винятково гидким запахом». Цинга і фурункули також спотворювали людські тіла. На ногах наростали величезні пухирі, які нещасні призвичаювалися раз у раз проколювати.
«Смерть від голоду — це неприємна тема. Неприємна, але вона весь час повторюється», — коментує один автор. Отож, читаючи ці поодинокі свідчення, не забуваймо, що такою була доля мільйонів.
Ті, що вціліли, описують смерть своїх односельців простими словами, позбавленими будь-яких емоцій. Так, мешканець села Федіївки на Полтавщині, що на початку 1932 р. налічувало 550 осіб, свідчить: «Першою померла родина Рафаликів — батько, мати та дитина. Пізніше родину Федіїв із п'яти осіб також знищив голод. За нею пішли родини Прохора Литвина (чотири особи), Федора Ґонтового (три особи), Самсона Федія (три особи). Другу дитину останньої родини побили до смерті на чиїйсь ділянці цибулі. Померли Микола та Ларіон Федії, за якими пішли Андрій Федій з жінкою; Степан Федій, Ангін Федій з жінкою та чотирма дітьми (дві інші маленькі дівчинки вижили); Борис Федій з жінкою та трьома дітьми; Оланвій Федій з жінкою; Тарас Федій з жінкою; Федір Фесенко, Костянтин Фесенко, Меланія Федій, Лаврентій Федій, Петро Федій, Єлисей Федій з братом Федором; Сидір Федій з жінкою та двома дітьми; Іван Ґонтовий з жінкою та двома дітьми; Василь Перч з жінкою та двома дітьми; Макар Федій, Прокіп Фесенко, Аврам Федій;
