Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор - Роберт Конквест
Український уряд закликав селян до ще самовідданішої праці, поставивши за зразок якийсь міфічний колгосп, у якому, мовляв, люди з легкістю працювали лише сім з половиною годин та виконували всі необхідні норми.
Повідомляли, що до В. Затонського під час відвідин ним села у червні 1933 р. наблизився натовп знеможених селян, яких секретар окружкому партії відрекомендував йому як нероб, що ухиляються від праці. Затонський відповів: «Якщо вони помруть, це буде уроком для інших».
З урахуванням фізичної спроможності селян виконувати лише частину праці і вичерпання резервів робочої сили посівну кампанію 1933 р. проводили по-новому. Колгоспних коней врешті забезпечили кормами, які суворо заборонялося використовувати для іншої мети під небезпекою судового переслідування (указ від 7 серпня 1932 р.). Починаючи від травня намагалися привернути до праці кожну потенціальну людську одиницю. Це включало і селянок. В одному буряководному колгоспі працювала бригада з 25–30 жінок, і коли вони дісталися до кінця поля, половина з них лежали зморені серед буряків. Під час обіду посланець політвідділу МТС (тобто місцевий співробітник ДПУ) пішов на поле і накинувся на жінок, назвавши їх «лінивими розбещеними панями». Вони облаяли його, облили гарячим супом і врешті побили. Бригадирка була змушена ховатися в лісі до наступного дня, але виявилося, що чекіст визнав за краще не розголошувати справу.
Нестачу робочої сили на місцях компенсували за рахунок зовнішніх ресурсів: «мобілізовували» студентів та інших городян для збирання врожаю, а також надсилали військові частини для надання різної допомоги. В одному селі, де все населення або померло, або переїхало до інших місць, вояків тримали в окремих наметах поза селом, сказавши їм, як і іншим, що тут була епідемія.
Важливішим і сталішим фактором було переселення російських селян у порожні або напівпорожні села. Посилаються на неопублікований указ, підписаний В. Молотовим, в якому йдеться про задоволення бажання мешканців центральних районів СРСР оселитися на «вільних землях України та Північного Кавказу». Близько 100 російських сімей оселилися у Дніпропетровській області, інші — у Ворошиловградській, Запорізькій, Полтавській та інших областях, хоч деякі не змогли жити в хатах, де все ще стояв запах смерті, і повернулися назад. Так чи інакше, але залишені села, що поросли бур'яном, де пшениця стояла незібрана з початку 1933 р., тепер зайняли росіяни, їхню присутність підтверджують як західні джерела, так і радянська офіційна преса. Переселенцям видавали спеціальні харчові пайки — близько 20 кг пшениці на місяць.
В одному селі Харківської області (Мурафа) жило чимало сиріт під наглядом уцілілих активістів. Коли в 1933 р. з'явилися росіяни і зайняли хати цих дітей, ті здійняли гучний протест, називаючи їх злодіями та вбивцями. У результаті сільського вчителя засудили до 12 років примусових робіт.
Звичайно, як і раніше, вину за усі труднощі скидали на селян, але почали докоряти й недостатньо активних комуністів — за «помилки». Згадаємо директиву, датовану 17 червня 1933 р., підписану Сталіним і адресовану С. Косіору, копії якої було надіслано секретарям обкомів, міськкомів і окружкомів: «Останній раз вам нагадують про те, що будь-яке повторення помилок минулого року примусить Центральний Комітет ужити ще суворіших заходів. А тоді — нехай мені пробачать за те, що я так висловлююся, — навіть їхні старі партійні бороди не врятують цих товаришів».
То була безсумнівна погроза старим кадрам керівників в Україні — хоч український ЦК сам піддавав критиці підлеглі йому організації. Знову звернули особливу увагу на Одеський обком партії. Як нарікала газета «Вісті», центральний орган КП(б)У, Одеський обком «вирішив, що пшеницю з першого гектара належить використати на потреби місцевого або радше громадського харчування. Це неправильно і помилково, бо це рішення відсуває на задній план здачу хліба державі і пересуває проблему громадського харчування на перше місце. Це доводить, що деякі з наших обкомів перебувають під впливом інтересів колгоспників і тому служать інтересам ворогів нашої пролетарської держави». Дивовижно відверте формулювання.
Так само газета піддала критиці голову колгоспу, за розпорядженням якого пекли хліб для селян з їхньої власної пшениці (та й то лише у трьох окремих випадках). Його віддали під суд, як і голову сільради, котрий також розподіляв пшеницю. На 15 жовтня 1933 р. було проведено перевірку 120 тис. українських комуністів. У результаті з партії «вичистили» 27 500 «класових ворогів та нестійких і здеморалізованих елементів».
У резолюції Третьої партійної конференції КП(б)У (січень 1933 р.) знайдене досить-таки винахідливе пояснення невдачам. Розподіл планових потреб зерна зробили нібито «механічно», не врахувавши місцевих обставин, унаслідок чого «в деяких округах» і склалася «дуже погана ситуація зі здачею хліба». Як і інші спроби перекласти вину на місцеві органи влади, ці моменти мали під собою певне обгрунтування, але вони охоплювали лише деякі аспекти кампанії. Головним є те, що загальний урожай зернових у країні в 1932 р., не гірший ніж у 1931 р., був лише на 12 % нижчий за пересічний урожай 1926–1930 рр. і далекий від голодового рівня. Але заготівлі виросли на 44 %. Абсолютно неможливо, щоб місцеві корективи могли призвести до голоду, і цілком недвозначно можна обвинувачувати в цьому Сталіна та московське керівництво.
С. Косіор показав справжній стан заготівель, коли заявив у лютому 1933 р., що якби партія базувалася на оцінках дійсного становища у хліборобних районах, було б неможливо зібрати навіть половину того, що зібрали. Приблизно виходить, що загальна кількість фактично зібраного включала принаймні 2 млн т, насамперед призначених для харчування самих хліборобів.
Вірогідність переважної більшості цифрових даних залежить від професійного рівня західних аналітиків, бо радянські офіційні статистичні повідомлення або оманливі, або відсутні. До 1928 р. округи оцінювали врожай за результатами фактичного пробного молотіння, і цей метод вважався надійним. Але з 1933 р. розміри зібраного врожаю, стали одержувати, віднімаючи 10 % від оцінки того врожаю, яким він міг би бути, якби його доставляли з полів у сховища без втрат. Газета «Известия» від 21 вересня 1933 р. доводила, що «в більшості випадків результати молотьби були на 30, 40 чи 50 % нижчі, ніж приблизна оцінка біологічного врожаю». Отже, такий метод був неприхованим шахрайством. А оскільки, як ми бачили, потреби держави треба було задовольняти в першу чергу, виходило, що значна частина залишків, які призначалися для селян, була чистою фантазією.
Західні дослідники радянського сільського господарства підрахували, що врожай
