В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

Хмельницький пояснював у листі, що не хотів туди пускати Москву. По-перше, ратники чинили розбій, виявляли жорстокість навіть до мирного населення, а по-друге, воєводи вважали зайняті міста здобутком царя і силували їх присягати йому на вірність. Так, коли добровільно здалося містечко Ягельниця, Бутурлін намірявся тамтешню шляхту вислати в Лівобережну Україну, але гетьман припинив цю каральну акцію.

Шведський король Карл X Густав у листі до Богдана Хмельницького передбачливо писав, що Московське самодержство «не потерпить у себе вільного народу», не дотримається своїх обіцянок і поневолить козаків, а тому радив відступатися від союзу з Москвою.

В грудні 1655 року Олексій Михайлович за порадою австрійських послів погодився на мир з Річчю Посполитою. Москва згорнула свої військові дії проти Польщі, що перешкодило гетьманові визволити західноукраїнські землі.

Богдан Хмельницький, який уже знав про намір Росії з Польщею «в совете жить», писав царю про розбій поляків на Україні, просив його «не подавать нас на поруганье иноверных», а також повідомити місце і дату переговорів з королем. Навіть направив у Москву спеціальне посольство, яке мало домовитися про включення в число дипломатів козацьких представників…

27 липня 1657 року відійшов у вічність гетьман Богдан Хмельницький, так і не встигнувши втілити в життя свою величезну ідею — створення Руського князівства і полишивши Україну в дуже непевний час, коли Москва вже заходилася обчухрувати дерево її державності.

Семен Дівович так передав плач і розпач козаків над померлим своїм вождем:

Ласкавий наш отче, о батьку наш любий, Невже прийде без тебе гонитель для згуби… ГЕТЬМАН ІВАН ВИГОВСЬКИЙ У БОРОТЬБІ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ ВІД МОСКВИ

Щойно в Москві стало відомо про смерть Б. Хмельницького, як у Чигирин прибула місія В. Кікіна, що мала скористатися з цієї нагоди для своїх загарбницьких цілей. Передусім почалося суто московське крутійство з обранням гетьмана. За варіантом договору від 14 березня 1654 року регламентувалося, що Військо Запорозьке обирає гетьмана і повідомляє про його особу царю. Та після смерті Хмельницького у Москві почали наполягати, щоб кандидатуру на гетьмана повідомляли заздалегідь і погоджували її з царем. Тому двічі обраного Івана Виговського цар не визнавав.

У Корсунь посол Матвеев привіз царську грамоту, яка адресувалася Виговському як писареві, а не гетьманові. До того ж розпорядження із Москви не могли не насторожити старшину: цар посилав сановників, кінне і піше військо, зобов’язуючи наготовляти для його потреб харчі й підводи. Це військо під проводом князя Ромонадовського прибуло нібито для захисту України і розташувалося в Переяславі і Пирятині.

За правилом, однобічно встановленим Москвою, Виговського мали обрати в присутності московського спостерігача. 7 лютого 1658 року в Переяславі й відбулась нова рада. Та в посла були не тільки належні повноваження. Він мав царське доручення здійснити ряд антиукраїнських акцій: домогтися згоди гетьмана на впровадження воєвод у Чернігів, Ніжин, Переяслав, Білу Церкву, Корсунь, Полтаву і Миргород та на утримання «ратних людей» місцевим коштом; скасувати козацтво в Білорусії; надіслати Швеції ультиматум про її примирення з Москвою; збирати податки в російську скарбницю. На такі домагання Виговський формально дав згоду, але з обмовкою, що для залагодження всіх цих питань він поїде в Москву. На закид Хитрово, що Україна — це «гілля, відламане від природного кореня» Росії, він відповів, що ці держави рівноправні: «Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна Україною — ми є військо непереможне».

Розглядаючи підданство України як поступове її поглинання, Москва прискіпливо стежила за трактуванням союзу гетьманами. Тож, коли Іван Виговський вжив до свого титулу «вільний підданий», йому зауважили, нагадавши, що Богдан Хмельницький підписувався «його царської величності підданий». Також і щодо найменування козаків — велено було замість «вільні піддані» вживати — «вічні піддані».

Москва пильно додивлялася до внутрішніх неузгод і конфліктів в Україні й не проминала нагоди урвати з тієї колотнечі зиск. У цьому їй підігравало запорозьке козацтво, яке вона прихиляла щедрими дарунками. Воно не визнавало обрання гетьмана Івана Виговського, що відбулося не на Січі.

Доноси в Москву слав і полтавський полковник М. Пушкар, який претендував на булаву. Там усіляко підтримували опозицію. Пушкар уже тішив себе гетьманом і обіцяв піти на поступки, які обмежували б права України.

Умовляння з боку Івана Виговського та митрополита Діонісія Балабана цього марнословця не вгамували. Довелось діяти оружно, — Мартин Пушкар під час бою загинув.

Після кривавої авантюри Пушкаря Виговський вважав союз з Москвою остаточно розірваним. У своїй політиці він опирався на козацьку старшину, але його польська орієнтація відлякувала народ, в якого ще ятрилися рани від визиску й знущань шляхтичів, від міжконфесійних чвар. Та все ж Москві, яка несла Україні руїни і згубу, було кинуто заклик. Виговського підтримала генеральна старшина, більшість полковників із своїми козаками, духовенство, яке чинило опір намаганням підпорядкувати українську церкву московському патріархові.

16 вересня 1658 року в Гадячі було підписано трактат між Україною та Польщею, за яким Українська держава під назвою «Велике князівство Руське» у складі Києвського, Черніговського та Брацлавського воєводств входила у федерацію з іншими двома вільними республіками — Польшею і Великим князівством Литовським (Литва і Білорусія) під зверхність короля, якого мали обирати всі члени союзу.

Одним із авторів цього документу був полковник Юрій Немирич, який належав до найосвіченіших діячів свого часу. За його плечима були Оксфорд, Кембрідж і Сорбона. В Парижі він видав латиною трактат «Розвідка про Московську війну», в якій порівнювався устрій Російської і Польсько-литовської держав, а також «Опис і виклад духовного арсеналу християн». Немирич був першим помічником і дорадником Виговського. Як канцлер Великого князівства Руського, він виступив на сеймі Речі Посполитої з промовою, і якій переконливо доводив доцільність Гадяцької угоди. Ця промова одразу ж вийшла друком.

Гадяцька угода передбачала для козаків широкий простір для розбудови освіти і культури (дозвіл на дві академії, колегіуми, книгодрукування).

Неабияким досягненням для України була заборона польським військам стояти на її території, тобто Великого Князівства Руського, встановлення свого незалежного трибуналу. Польський король у переговорах