В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

Крім вільних зносин із іншими державами (лише дозволявся союз з Кримом), Велике Князівство Руське мало всі ознаки суверенної держави. Козаки мали входити до спілки народів (поляків, литовців, білорусів та українців) «як вільні до вільних, рівні й чесні до чесних», а не бути «підданими», як то повелося з московським царем.

Але прагнення старшини до сворення аристократичної (замість демократичної) республіки через означені в угоді посяги на шляхетство не могли знайти підтримки в козацтва, бо шляхта втратила в них моральний авторитет, козацька честь була їм вище за шляхтетську. Взагалі ж широкі маси не зрозуміли далекосяглості Гадяцької угоди, її перспектив для прав і вольностей.

24 жовтня 1656 року цар Олексій Михайлович звернувся до українського народу з грамотою, в якій Івана Виговського оголошено зрадником і клятвовідступником. Демагогічна заява про те, що Виговський, «не злякавшись праведного і страшного суду», вчинив між «православними християнами відщепенство і чварну війну», щоб привести їх до лядської і латинської віри, за задумом царського уряду, мала сіяти недовіру до гетьмана, і справді знаходила

благодатний грунт. Тим паче, що поряд стояли запевнення Москви в зиченні «добра и миру» козакам і старшині.

А разом з цим і слобідські козаки нападали, за дозволом Ромодановського, на українські містечка та села і без жодної поваги і милосердя шарпали, обдирали й руйнували, не без убивств, людей, і обертали все нанівець. Гетьман відповів на грамоту царя та руїнництво його війська маніфестом, адресованим до володарів і громадянства Європи, в якому розкривав причини, що спонукали Козацьку республіку вийти з-під опіки Москви:

«Ми, все Військо Запорозьке, заявляємо і свідчимо перед Богом і всім світом цією нашою правдивою і щиросердечною маніфестацією, що приводом до наших війн із Польщею не була жодна із причин, інша мета і намір, як оборона Святої Східної Церкви, рівно як і наших прадідних вольностей, любов до котрих ми зберегли, спільно з нашим гетьманом вічної пам’яті Богданом Хмельницьким і нашим писарем Іваном Виговським…

І не з іншої причини ми прийняли протектората Великого князя Московського, а лише на те, аби за угодою, що укладена завдяки зброї і не раз пролитої крові, ми могли зберегти і примножити наші вольності для нас і наших нащадків…»

До написання цього документа, з якого наведено лише початок, був причетний Юрій Немирич, який у листі до герцога Адольфа Йоана, брата шведського короля, Карла X Густава про військову допомогу Виговському проти Москви, переконливо доводив, чому ж мала постати оборонна війна козаків:

«Московити звалили на нас тяжче ярмо, те, що від нього не так давно хотіли звільнитися козаки, котрі боролися з поляками за віру і свободу… Ми почали — чи то війну, чи справедливу оборону, хай з’ясовує це християнський світ. Там, де болить, там і руку тримаєш».

Наприкінці березня 1659 року Іван Виговський звернувся з універсалом до українського народу, в якому перерахував сподіяні й очікувані кривди від царя; які й змусили його неминуче «о/я держави російської одложитися». Він запевняв народ, що краще здобути вольності кров’ю, ніж жити «у залізній московській неволі».

А в квітні стотисячне російське військо під проводом князя О. Трубецького посунуло на Україну. Містечко Срібне, яке пробував оборонити прилуцький полковник Петро Дорошенко, було зруйноване, а людність вигублена. Як пише Величко, князь Пожарський, котрий командував загоном, «тамтешніх жителів одних вирубав, а інших забрав в полон з усіма їхніми прибутками». Після цього російські війська «обгорнули найщільнішою облогою» Конотоп, але його впродовж 70 утримував ніжинський полковник Григорій Гуляницький з п’ятьма тисячами козаків. Тим часом російскі загони сплюндрували місто Борзну, винищили багато жителів, не даючи пощади жінкам і дітям, а вцілілих, ніби татари, погнали в ясир у Москву. Те ж скоїлося і в Ніжині.

Маючи війська значно менше, Виговський поспішив до Конотопа, вдаючись до традиційної козацької кмітливості. Завдяки тактичному маневрові, він розгромив коло багнистої річки Соснівки загін Пожарського, полонивши цього князя.

«…З тої поразки міг утекти до свого обозу під Конотоп хіба що хто мав крилаті коні»,

— так передає скруту росіян Самійло Величко. Там лягло тридцять тисяч царських ратників. Трубецькой з-під стін Конотопа мусив утікати до Путивля.

«Цвіт московської кінноти… загинув в один день, і ніколи вже після того московський цар не був спроможний вивести в поле такого блискучого війська, — так оцінює ту поразку Сергій Соловйов. — В жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах напав на Москву… Царська столиця Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішили на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар із боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами та майном наповнили Москву, і йшла чутка, що цар виїздить за Волгу, за Ярославль».

Але той переполох був даремний, бо гетьман, не піддаючись на намову свого союзника кримського хана і найманих військ із сербів та німців, не захотів на територію московської держави вступати. Цим він переконливо підтвердив, що війна з боку України носила суто оборонний характер, що вона не мала загарбницьких осягів.

Під Конотопом Іван Виговський здобув блискучу перемогу, але не зумів її належним чином закріпити. До того ж він не вигнав з України російських воєвод. Озлоблені стрільці київської залоги вчинили страшний погром містечок і сіл (Гоголів, Вороньків, Трипілля, Стайки та ін.), спалили їх, а жителів винищили. Є свідчення, що воєвода Барятинський ходив на лови за «зрадниками» і всі шляхи до Києва обставив шибеницями, на яких вигубив понад три тисячі людей.

Виговський згаяв час, погодився на переговори з Трубецьким, що дало останньому оклигати від поразки й зібратись із силами.

Гетьман 11 вересня 1659 року зібрав раду в Германівці під Києвом, на якій опозиціонери звинуватили його в тому, що він проміняв козацьку свободу на шляхетські привілеї. Українських депутатів до варшавського сейму Сулиму й Верещаку, які