В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко
На жаль, двоглавий орел покрив українське гніздо не з думкою гро захисток, а з хижим наміром прибрати його до своїх пазурів.
У жалуваній грамоті Гетьман і Військо Запорозьке названо «підданими» московського царя. Це «підданство» мало таке розгорнуте трактування:
«… И нам, великому государю и Сину нашему государю цесаревичу Алексею Алексеевичу и наследникам нашим служити и прямити и всякого добра хотети, и наших государскмх неприятелей, где наше государское повеление будет, ходить с ними битися, и во всем бити в нашей государской воле и послушаньи на веки».
Підданство зводилося до номінальної протекції царя над Україною, тільки до певного контролю. Цар здобув право одержувати з України грошову данину. Цю одноразову суму щорічно мали збирати місцеві органи й передавати до царського скарбу через надісланих із Москви людей. Отже, фінансова адміністрація залишилася в українських руках.
Уже в травні 1654 року з Москви прибули агенти для відібрання доходів, але гетьман відклав цю справу надалі. Фактично до кінця XVII століття статті про данину лишались не виконані.
За договором 1654 року влада гетьмана залишалася необмеженою, її він одержував за вибором війська Запорозького і мав довічно. Ніяким обмеженням не підлягало і право вибору гетьмана — про особу новообранного треба було повідомляти Москву. Він же повинен був складати присягу цареві.
Договором у цілому забезпечувалася внутрішня автономія України.
Згодом гетьман Пилип Орлик, звертаючись до європейських держав з маніфестом, дав таку оцінку Переяславській угоді та її наслідкам:
«Всім відомо, що Ясновельможний Гетьман Богдан Хмельницький, безсмертної пам’яті, добровільно, не будучи ніким примушений, підчинив руський народ і козацьку націю Московському цареві. І в урочистім пакті цар Олексій Михайлович підтвердив клятвою охороняти на вічність під своєю протекцією козацьку націю і руський народ… Всі знають, що після смерті Ясновельможного Гетьмана Богдана Хмельницького, блаженної пам’яті, Московська держава порушила різними способами закони й вольності козацької нації, підтверджені в свій час нею самою; цар хотів закріпостити в рабство вільний руський народ».
Європейські держави дивилися на Україну після Переяславської угоди як на вільну і незалежну. Показовий щодо цього лист шведського короля Густава ІУ, який 1656 року писав до Богдана Хмельницького:
«Ми знали, що між Великим князем Московським і народом Запорозьким зайшов певний договір, що полишив свободу народові цілою і непорушною».
Сам російський уряд під час укладення договору і в перші роки після нього визнавав Україну вільною державою. В «статейному списку» Бутурлін називає дві окремі країни — «Государево Московское государства и Войска Запорожского Украина».
Лише при зносинах Москви з Україною, в своїх українських актах, цар Олексій Михайлович вдається до нового відтепер титулу — «всея Великие й Малые России самодержец». Задля цього і була відповідна «печать Малоросійская».
Військо Запорозьке відокремлювалося від Московської держави кордоном (і митним у тому числі — московські купці, як і чужоземні, мали платити мито, українським купцям не було вільно торгувати у Московщині), до 1709 року росіяни не мали права на придбання маєтків на Україні.
«Отже, Переяславська угода 1654 року була договором мілітарного союзу двох самостійних держав — України і Московщини, гарантованою протекцією московського царя над Україною й оформленням новим — українським — титулом царя, — пише у своєму дослідженні «Українсько-Московська угода 1654» Олександр Оглоблін. — Але історія українсько-російських взаємин не пішла шляхом Переяславської угоди. Надто різні були національно-державні інтереси, цілі й прагнення двох союзників. Військово-політичний союз України й Московщини поступово перетворився на панування Москви над Україною. Переяславська угода, складена для забезпечення української державності, стала пасткою для неї. Вона започаткувала той трагічний комплекс україно-російських відносин, який з вільного союзу зробив кайдани 300-літньої неволі й ворожнечі».
ПЕРШІ СПРОБИ МОСКВИ ВІДСТУПИТИ ВІД БЕРЕЗНЕВИХ СТАТЕЙ 1654 РОКУАвтономія України як внутрішня суверенність. — Спроби російської дипломатії трактувати Переяславську угоду як втілення ідеї «воссоединения Руси». — Тенденція Москви до поглинання самобутності частин. — Перешкоди царського уряду зносинам Б. Хмельницького з Швецією. — зневажання московськими послами дипломатичного етикету. — Перемир’я Москви з Польщею за спиною України. Недопущення на ті перетракції дипломатів Гетьмана. — Намагання посадити воєвод в українські міста. — Каральні акції воєводи Шереметьева. — Спроби усунути Б. Хмельницького від командування спільними україно-російськими силами. — Недостатня допомога Москви Україні ратними людьми. — Конфлікти з російськими воєводами під час походу на західноукраїнські землі. — Москва на заваді загонові Ждановича, посланому в Польщу.
Уже в «статейному списку» боярина Василя Бутурліна про перебіг Переяславської ради простежується тенденція трактувати цей акт як втілення ідеї «воссоединения Руси». До речі, українському посольству, яке виїздило з Москви 27 березня 1654 року, разом з жалуваними грамотами і статтями договору було передано лист гетьманові, яким викликався в Москву митрополит Сильвестр Косів для пояснень з приводу його сутичок з московськими воєводами. Цар Олексій Михайлович силував українців — «прежде нашого пришествия разделение с поляками сотворите как верою, так и чином: хохли, которые у вас на головах, постригите».
Приключку з цими «хохлами» можно було б сприйняти як жарт, аби все це не було так сумно. Адже в цьому виялялася типова для Москви нетерпимість до всього чужого, невідступна вимога уніфікації, в прямому і переносному розумінні — постригу всіх під єдиний московський гребінець. Не випадково Іван
Нечуй-Левицький у нарисі «Український гетьман Іван Виговський» наводить таку чутку, яка непокоїла народ,
«що ніби цар хоче, щоб козаки не носили червоних козацьких чобіт, а взувалися в чорні чоботи по-московськи, щоб українські селяни взувались
