В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

Союзництво з турками і кримськими татарами, людьми чужої віри, нехристями, як їх називано в народі, не могло мати підтримки в широких масах. До того ж татари були союзниками непевними, їх легко було переманити золотом у стан ворога в найскрутніші моменти. Як під Берестечком, коли вони не лише знялися з позиції і подалися геть, а й захопили в полон гетьмана Богдана Хмельницького та генерального писаря Івана Виговського, які кинулися їх завертати.

Ще раніше, на генеральному сеймі в Чигирині у травні 1650 року, куди з’їхалися посланці від султана турецького, царя московського і короля польського, гетьман Богдан Хмельницький, як оповідає «Історія русів», заявив урядникам і чиновникам, котрі

«заразилися властолюбством і присвоєнням собі начальства і непідлеглості», а тому були проти будь-якої чужоземної протекції, «що він більше от них знає, яко постарілий у справах політичних, якому саме урядові в народі Малоросійському бути належить. А що йдеться про протекцію, то вона нам не лише корисна, але майже неминуча, і розсудлива людина або досконалий політик з першого погляду запримітить, що саме положення землі нашої, відритої з усіх сторін і незручної до укріпленння, робить з нас гралище невідомої долі і сліпих випадків».

Старші козацькі достойники з гетьманом на чолі схилилися до протекції Москви, яко «єдино племінної», але молодші противились і устами «партизана свойого і оратора Осавула Генерального Боруна» свої контраргументи висловили таким чином, що

«в народі Московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у вищій мірі і що в них, окрім Божого і Царського, нічого власного нема».

І бути не може; і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб в нього не мати нічого, а лише рабствувати. Самі вельможні та бояри Московські титулуються звичайно рабами царськими, і в проханнях своїх завжди пишуть вони, що б’ють чолом; щодо посполитого народу, то всі вони вважаються кріпаками, начебто не від одного народу походять, а накуплені в бранців та невільників, і тії кріпаки, або, за їх назвою, «крестьяне обох статей», себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, за невідомими у світі правами та привласненнями продаються на торжищах і в житлах од власників і господарів своїх нарівні з худобою, а незрідка і на собак вимінюються, і продавані при тому мусять бути ще зумисне веселими і виказувати своїм голосом, добротою і знаннями будь-якого ремесла, щоб через те скоріше їх купили і дорожче заплатили. Словом сказати, з’єднатися з таким неключимим народом, є те саме, що кинутися з вогню та в полум’я.

Черкаський протопоп Федір Гурський, котрий «був шанований в народі як видатний богослов та проповідник», збурив на тому зібранні пристрасті і так подіяв своїм виступом «на депутатів найпростіших, на всіх козаків», що " вони підняли одвертеремствування і галас проти Хмельницького». А промова його зводилася ось до чого (за аналогією до Євангельської притчі про дари Ісусові-немовляті від трьох царів і волхвів — золото, ладан і мирну): дарунки від трьох царів, піднесені в Чигирині, знаменують, що народ буде жити і вкриватися в те, що ті дарунки загорнуті: польські — в килими, турецькі — в шовк, а московські дари

«суть всі в рогожах, то неминуче і народ, живучи з ними, доведений буде до такої вбогості, що вбереться він у рогожі і підрогожі». «І ці висновки суть і вірні і перевищують усіх оракулів в світі», — закінчив своє слово знаменитий витія.

З-поміж козачих докорів Хмельницькому, якого на тому сеймі називано навіть «запроданцем та зрадником вітчизни», був і такий, що він хоче віддати їх на поталу, «в неволю добровільно» і до того ж

«такому народові, котрий не подав їм жодної допомоги в найлихішу їхню годину, не подав навіть води промити кривавих уст наших…» — тож і стояли на тім, що «ліпше нам бути у безперервних війнах, за свободу, ніж накладати на себе нові ланцюги рабства та неволі».

Бо, коли з таким народом об’єднатися, не вгавали козаки, то

«або вони нас розпродадуть поодинці, або переморять на вулицях своїх і розпуттях…»

Літопис Самійла Величка подає лист Богдана Хмельницького до запорожців про те, що московську протекцію він не хоче чинити без їхнього зізволення і поради. Низове козацтво побажало завершити цю справу на користь вітчизни і всьому Запорозькому війську, висловивши таку пересторогу:

«Але як писатимете пакта, то звольте, ваша гетьманська милосте, додивлятися до того самі, щоб не було в гьому чого зайвого і шкідливого нашій вітчизні, некорисного і супротивного предконвічним правам та вольностям».

Богдан Хмельницький, плекаючи державну ідею, не тільки мав намір здолати Польщу («Лядська земля згине, а Русь буде панувати…»), а й відновити стару Руську державу на всіх етнічних українських теренах. Москва не втручалася в українсько-польську війну, посилаючись на «вічний мир» з Річчю Посполитою, хоча і побоювалася їхнього примирення (потенційний блок проти неї). Утвердження козацької держави непокоїло Москву ще й тому, що ставало перепоною для здійснення її домагань щодо спадщини Київської Русі. Хмельницький ще восени 1650 року в присутності московського ігумена Суханова не таївся зі своїм наміром піти на царя (у спілці з турками, татарами, волохами та ін.), якщо «государ нас… під свою державу не прийме». Таке нахваляння Москва, якщо і не сприймала за докончене, то, тасуючи свої політичні карти, не скидала з рахунку. Та коли підвернулася нагода, подарована Москві самою історією, «присовокупить» Україну безкровно, мирно та ще й на її прохання, то вона цю нагоду використала сповна. Російський уряд дивився на Україну, як на повсталу частину Польської держави, як на провінцію, що її кортіло прибрати до рук. Важливо й те, що мати під боком самостійну державу, козацьку республіку з її традиційними вольностями Росії аж ніяк не хотілося, бо така вільна сусідська країна була б постійною загрозою