Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк

Смолій і Степанков є авторами також монографії «Українська державна ідея XVII–XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації» (1997)[495], де розглядають питання становлення Української держави за часів повстання під проводом Хмельницького, а також у пізніші часи аж до ліквідації Гетьманщини.

Теза про «козацьке державотворення» стала однією із засадничих в українській історіографії доби незалежності. І, звісно, найбільша заслуга в цій справі приписувалася Хмельницькому. Ця теза знайшла відображення в «канонічній» «Історії українського козацтва» (2007), що вийшла під егідою Інституту історії України Національної академії наук. У першому томі цієї праці є спеціальний розділ «Політична система та інституційна модель Української козацької держави»[496]. Також про козацьке державотворення ведеться мова і в інших розділах цієї роботи.

Поряд з означенням Хмельниччини як «боротьби за державність», в українській історіографії першого десятиліття незалежності з’являється ще один концепт. Повстання під проводом Хмельницького починає розглядатися як революція. Не без того, що таке означення траплялося в українських істориків раніше. Наприклад, Липинський писав, що в 1648–1649 рр. на теренах України відбулася «велика українська революція». Вживали це поняття Костомаров, Антонович та інші українські автори. Але цьому терміну в їхніх працях не надавалося особливого значення. Зрештою, сенс цього поняття в різних авторів не був однаковий. Не існувало також теоретичного обґрунтування Хмельниччини як революції.

Наталя Яковенко

Чи не вперше таке обґрунтування здійснила Наталя Яковенко. У її підручнику «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.»[497], перше видання якого побачило світ у 1997 р., події Хмельниччини 1648–1657 рр. означені як «козацька революція» («козацькою революцією» їх іменував ще Костомаров). «Вжите у цій книжці поняття «революція»... — писала дослідниця, — найбільш адекватно відображає суть буремних подій. По-перше, вони втягнули в свою орбіту не тільки усі стани й соціальні групи, а й кожну окрему людину, якій просто ніде було сховатися від вогненного смерчу. По-друге, останнє козацьке повстання змінило політичну карту довкілля, проклавши нові кордони України, Польщі, Росії, а невдовзі — й Туреччини. По-третє, у нововитвореній Українській державі була повністю перевернута звична соціальна ієрархія, коли замість зруйнованої станової драбини родових еліт до вершин влади зійшли люди, які здобули її «правом шаблі» — козацька старшина. Врешті, по-четверте, події Хмельниччини на багато століть уперед, якщо не донині, визначили національний ідеал, довкола якого вперше в єдиному ритмі почали обертатися і елітарна, і простонародна культура — постать героя-козака, символічного борця «за волю України»[498].

Можна, звісно, дискутувати щодо коректності вживання терміна «козацька революція», а також розуміння Яковенко поняття «революція»[499]. Однак запропоноване нею трактування Хмельниччини як революції, що торкнулася змін внутрішніх (політичних та соціальних), а також призвела до кардинальних змін на міжнародній арені, безперечно, заслуговує на увагу.

Запропонований Яковенко термін «козацька революція» не набув поширення. Натомість був переформатований. 1999 р. вийшла робота Валерія Смолія та Валерія Степанкова «Українська національна революція середини XVII ст.: проблеми, пошуки, рішення»[500]. Тоді ж побачила світ їхня праця у 7-му томі серії «Україна крізь віки» під назвою «Українська національна революція XVII ст. (1648–1676 рр.)»[501]. У 2009 р. вийшла об’ємна монографія цих авторів під такою ж назвою[502]. Також основні постулати Смолія й Степанкова про Хмельниччину як революцію були озвучені в згадуваній «Історії українського козацтва»[503]. Термін «українська національна революція» ніби став канонічним і ввійшов до українських підручників з історії.

Смолій і Степанков визначали поняття «революція» як злам, коли відбувається перехід «від застарілих у більш розвинені, прогресивніші» суспільні форми[504]. Подібне розуміння, сформоване під впливом марксизму, стало стереотипним для українського суспільства. Згадані автори, ведучи мову про Хмельниччину, свідомо протиставляли термін «національна революція» як поширеному в польській історіографії поняттю «громадянська війна», так і поняттям, що функціонували в нашій історіографії — «козацьке повстання», «козацька війна», «козацька революція» тощо. Вони вважали, що ці поняття є неприйнятними. Національну ж революцію означали таким чином: це — явище, коли поряд із змінами суспільного устрою відбувається в умовах боротьби за незалежність процес ліквідації вироблених в інших політичних культурах структурних основ організації політичного життя та заміна їх національними. Цей процес може супроводжуватися громадянською та національно-визвольною війною, що надає боротьбі виняткової жорстокості й величезного кровопролиття[505].

Концепт «національної революції» викликав різку критику з боку Яковенко[506]. Вона звертала увагу на те, що автори цього концепту плутають базові соціологічні категорії, передовсім такі, як «держава» і «народ/нація». У результаті чого середньовічні та ранньомодерні державні організми разом із характерними для них сітками влади/підпорядкування та уявленнями про політичну відособленість території та обсяг її суверенності автоматично ототожнюються з державами новітньої доби.

Певно, є сенс погодитися з такою критикою відомої дослідниці. Нині українські історики часто екстраполюють сучасні реалії на минулі часи (хоча цим грішили й грішать історики всіх часів і народів). Зараз, коли молода Українська держава з великими труднощами «перерізає пуповину», що пов’язує її з імперією (колишнім Радянським Союзом, який трансформувався в Російську Федерацію), перед нею гостро постали як проблеми творення дієвих державних інституцій, так і проблеми національні. Звідси бажання істориків знайти «рецепт вирішення» цих проблем у минулому, показати, що ми їх колись розв’язували — до того ж ефективно (це ніби наша «слава»). А для цього чи не найкраще надається Хмельниччина, в якій, при бажанні, можна побачити і національну революцію, й приклад державотворення.

Але питання в іншому. Чи варто шукати «славу» там, де, за великим рахунком, її не було? Чи не заведе нас вона на манівці? А, може, варто шукати в минулому не лише «славу» заради підняття градусу патріотичних почуттів, а й замислитися над тим, які завдання наші предки не зуміли вирішити? І що вони зробили не так? Бо ж історія любить «повторюватись»!

Справжній Хмельницький. Людина в історії

Хмельницький до повстання: факти і домисли