Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк

Приблизно те саме можна сказати й про українську народницьку історіографію другої половини ХІХ — початку ХХ ст. Для її представників (Костомарова, Антоновича, Грушевського та ін.) цікавими були діяння не стільки державних структур, як народних мас. Тому державотворча діяльність Хмельницького хоча й опинялася в полі їхнього зору, але на ній увага не концентрувалася.

В’ячеслав Липинський

Першим, хто, ведучи мову про Хмельницького, на передній план поставив його державотворчу діяльність, фактично зробивши її «справою життя» гетьмана, був В’ячеслав Липинський (1882–1931)[478]. Його вважають засновником державницької школи в українській історіографії.

Липинський походив із польської шляхетської родини, що мала маєтності на Волині. У молоді роки він, здобуваючи гімназійну освіту в Києві, «став українцем», прилучився до українського національного руху. Навчаючись пізніше в Краківському та Женевському університетах, встановив контакти з діячами українського руху. Пізніше співпрацював з Михайлом Грушевським. Брав участь в українських визвольних змаганнях 1917–1920 рр., хоча й займав осібну позицію, підтримуючи гетьмана Павла Скоропадського. Після поразки цих змагань виїхав за кордон, влившись у ряди української політичної еміграції.

Якщо для більшості українських істориків того часу важливим ідеологічним концептом був «народ», то Липинський протиставляв йому такі концепти, як «еліта» і «держава». Тодішні українські інтелектуали в своїх ідеологічних побудовах важливу роль відводили «волі», яку доводили до екстреми й часто розуміли як сваволю. Для Липинського така «воля» не була позитивом. Він їй протиставляв «дисципліну». Також вважав, що найбільшою національною цінністю є держава. Не народ творить державу, а держава, якою керує провідна верства, еліта, із неоформленої маси творить народ, націю. Ідеї Липинського викликали інтерес в українських істориків, політиків, філософів у міжвоєнний період. Адже після визвольних змагань 1917–1920 рр., коли українцям не вдалося створити своєї національної держави, в їхньому середовищі помітно зріс інтерес до проблем державотворення.

Історичними студіями Липинський почав займатися з 1908 р. Вони показали, що його цікавлять передусім представники владної еліти. Інтерес до минулого української аристократії особливо продемонструвала збірка Липинського «З історії України» (1912)[479]. Ця багато ілюстрована об’ємна книга мала показати, що, незважаючи на полонізацію шляхти на теренах України, та продовжувала зберігати свій український патріотизм, котрий знайшов вияв під час повстання під проводом Хмельницького, яке, своєю чергою, вело до творення Української держави.

Основна частина збірки «З історії України» присвячена саме Хмельниччині. Це — монографія «Станіслав-Михайло Кричевський. З історії боротьби шляхти української в повстанських шеренгах під проводом Богдана Хмельницького». Герой цієї роботи походив із шляхетського середовища, на що й звертав увагу Липинський.

У роботі простежується доля Кричевського, його перехід на бік козаків-повстанців, показано, як він став одним із головних військових діячів Хмельниччини, її героєм і однією з численних жертв. Особа Кричевського ніби непогано підтверджувала тезу Липинського про конструктивну роль полонізованої шляхти в українській історії.

У цій монографії зустрічаємо високу оцінку діяльності козацького гетьмана. Про нього історик пише, що то був «чоловік... надзвичайних вимірів»[480]. Так само високо оцінював Липинський і повстання під проводом Хмельницького. Вважав, що його успіх був забезпечений широкою участю в ньому різних верств українського народу, зокрема й шляхти.

Продовженням цієї роботи стала монографія Липинського «Дві хвилі з історії пореволюційної України». Пізніше вона була доопрацьована, перекладена українською мовою й вийшла в 1920 р. під назвою «Україна на переломі». У ній дослідник не лише звертав увагу на роль шляхти в козацькому повстанні середини XVII ст., а й намагався довести, що саме вона була чи не єдиною в Україні державотворчою силою. Своєю чергою, результати повстання під проводом Хмельницького, які виявилися не такими, як хотілося (принаймні повстання так і не привело до творення повноцінної Української держави), Липинський пояснював слабкістю української шляхти.

На думку Липинського, в Хмельницького були монархічно-династичні замисли[481]. Мовляв, у нього існував план: «розвалити Польщу й Крим при помочі Москви і — замість під іновірним султанським — під одновірним царським протекторатом Українську Державу козацьку збудувати»[482].

Уже в пізнішій праці «Листи до братів-хліборобів»[483] Липинський намагався представити козацького гетьмана як такого собі реалізатора ідеї класократичної монархії. Саме ж повстання під проводом Хмельницького трактувалося Липинським як початок творення цієї «ідеальної» держави, де існує гармонійна взаємодія класів і де на її чолі стоїть «справедливий» і рівновіддалений від різних класових інтересів монарх.

Проте неупереджений розгляд історичних документів показує дещо іншу картину. Сумнівно, що Хмельницький на початку повстання мав чітку політичну програму. Саме ж повстання вело до анархії суспільно-політичного життя, що особливо про себе дало знати в часи Руїни. Не варто також перебільшувати значення шляхти в повстанні під проводом Хмельницького. Звісно, деякі українські шляхтичі, в силу різних обставин, приєдналися до козацької армії. Але чи можна говорити, що вони в ній відігравали провідну роль? Окрім того, більшість української шляхти все ж залишалася на боці Речі Посполитої. Чи усвідомлював це Липинський? Певно, він не міг не помічати невідповідності своєї концепції багатьом історичним реаліям.

Однак Липинському йшлося не стільки про історичну правду, скільки про творення легенди, яка б надихала українців на державотворчу діяльність. Такою легендою могла стати відповідним чином проінтерпретована історія Хмельниччини, під час якої українська шляхта творила «свою державу».

Незважаючи на певну популярність в українському інтелектуальному середовищі міжвоєнного періоду поглядів Липинського, складно говорити про їхнє значне поширення. В радянській Україні цей історик та мислитель опинився під забороною як український націоналіст. Серед представників української діаспори Липинський належав до малочисленої групи гетьманців, які не мали помітного впливу. Тому його погляди в діаспорі не особливо пропагувалися. До того ж вони суперечили традиційній українській суспільній думці, що мала переважно народницький характер.

На перший погляд, Липинський звертався до добре забутого старого. Адже творці козацького міфу і в XVII ст., і навіть у XVIII ст. говорили про те, що серед козаків, зокрема серед їхніх провідників, було чимало вихідців зі шляхетського й навіть князівського середовища. Звертала на це увагу й «Історія русів». Правда, українські діячі ХІХ ст., котрі стояли на народницьких позиціях, про це «забули». Вони представляли козаків як вихідців з народу. Це простежувалося в «Книзі битія українського народу»[484], творах українських