Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк

воїн-козак, що не йде на компроміси і не приймає «півжиття»:«І никає помазаником Божим Півправда, півсвобода, півжиття. І за народом згорбленим та босим Пильнує без’язике небуття. З ножів і душ, де голо і де кволо, В осліпленій сльозами сліпоті Тікає воля, дух її і слово. І грає рабство в сурми золоті. Ніде нікого. Правда горілиці Лежить в траві і власну лиже кров, І мочить морду серце у горілці, І душить душу зраджена любов»[468].

Певно, варто зробити деякі пояснення. Іван Богун вважався одним із представників козацької старшини, який не бажав йти на союз із Москвою. Чи не звідси інтерес Вінграновського до постаті Богуна? А наведені слова із вірша «Ніч Івана Богуна» мимоволі в читача викликали думки про часи нинішні.

Ліна Костенко

Але не Вінграновський був головним глорифікатором козаччини серед шістдесятників. Пальма першості в цій справі належала Ліні Костенко (нар. 1930 р.)[469]. Твори, що принесли їй славу, це історичні романи у віршах «Маруся Чурай» та «Берестечко».

«Маруся Чурай»[470] писалася в 1970-х рр., у період «застою». У 1979 р., щоправда, з чималими труднощами, цей твір побачив світ. Його можна сприймати як «жіночий роман», де йдеться про трагічне кохання героїні, яка хотіла отруїтися, але отруїла свого хлопця. Ця драма відбувається на фоні повстання під проводом Хмельницького. Героїня є «козацькою поетесою», авторкою пісень, що подобалися козакам. Мимоволі напрошується думка: Ліна Костенко свідомо чи несвідомо ототожнює себе з Марусею Чурай.

Волелюбні козаки у романі протиставляються ситим міщанам, які воліють жити за законами і саме іменем закону чинити різні підлоти й несправедливості. Маємо приховану паралель із тогочасною радянською Україною, де купка незгодних, дисидентів, протистояла радянським людям. Дисиденти — це козаки, які цінують не лише волю, а й високе мистецтво. Радянські люди — збайдужілі «полтавські міщани», яким зовсім не болить за Україну і яким мистецтво, краса не потрібні. Вони навіть ладні «законно» нищити цю красу.

Козацькі героїчні сюжети, представлені в «Марусі Чурай», отримали свій розвиток у іншому віршованому романі під символічною назвою «Берестечко». Ці два твори писалися майже паралельно. Уривок з «Берестечка» планувалося опублікувати в журналі «Прапор» у другій половині 1960-х рр. Фрагмент із цього твору побачив світ у цьому ж таки журналі в 1989 р. А повний текст «Берестечка» вперше надрукували в 1999 р. Тобто вказаний твір писався протягом тридцяти років. У ньому маємо кілька пластів. Схоже, роман задумувався як любовна драма (щось подібне до «Марусі Чурай»). Так, перший опублікований уривок «Берестечка» оповідав про непрості любовні стосунки Богдана Хмельницького й шляхтянки Гелени. Але з часом «Берестечко» переростає із любовної драми в епічне полотно, де героєм стає не лише Хмельницький, а й Хмельниччина загалом.

На жаль, в українській літературній критиці, коли йдеться про «Марусю Чурай» або «Берестечко», маємо намагання представити ці твори майже як «дослідження», в яких відображена «автентична історія». Насправді вартість цих творів як «опису минулого» невисока. Тут використовуються міфологізовані козакофільські стереотипи, що були представлені в літописах Грабянки та Величка, українській літературі ХІХ ст. і навіть літературі радянській. Цінність цих творів у іншому. Використовуючи зазначені стереотипи, Ліна Костенко озвучувала проблеми, які, на її думку, були актуальними.

Героєм «Берестечка» є Богдан Хмельницький — ідеалізований козацький герой. Він живе Україною, бореться за її волю. Ось як козацький гетьман говорить про мету свого повстання:

«Не темний бунт, не чорне віроломство, не на розбій нагострені шаблі, не ради слави і не ради помсти, — а за свободу рідної землі»[471].

Хмельницький важко переживає поразку під Берестечком. Роман — це, власне, роздуми гетьмана про долю-недолю України. Перед очима Богдана проходить низка подій із його життя, відбувається їхнє осмислення.

Костенко озвучує легенду про наїзд Данила Чаплинського на хутір Суботів. Мовляв, цей польський шляхтич убив сина Хмельницького і забрав його жону — Гелену. Потім Хмельницького вкинули до в’язниці, звідки він втік і подався на Запоріжжя, щоб помститися за свої біди й зневажену честь. Складається враження, що саме це і є ледь чи не головною причиною повстання.

Далі — Жовті Води, Корсунь, інші перемоги. А на фоні цього трагічна любов.

Суперником Хмельницького, як і в романі Сенкевича «Вогнем і мечем» та інших літературних творах, постає Ярема Вишневецький. Цьому руському князеві добряче дісталося ще в поемі «Маруся Чурай». А в «Берестечку» то й поготів:

«Є чутка — Вишневецький наступа. Грабує край, лишає пустовщину. Яка його неправедна тропа — щоб наступать на власну батьківщину! Король, султан, визискувач, торгаш, гнобитель, кат, загарбник войовничий — то все чужі. А Вишневецький — наш. І ось чому для мене він найгидчий»[472].

Костенко не збирається вникати в причини «зради» Вишневецького. Не замислюється над тим, що в системі тодішніх суспільно-політичних координат зрадником був не Вишневецький, а Хмельницький. Загалом світ «Берестечка» чорно-білий. Є праведники й грішники, добро й зло. Хмельницький, вважайте, добро абсолютне. Хто не з ним — той ворог.

Навіть татари, що були союзниками Хмельницького й чимало йому допомогли в