Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк

Ще одним популярним твором на тему «возз’єднання» стала п’єса Любомира Дмитерка (1911–1985)[433] «Навіки разом». У ній йшлося про події після смерті Хмельницького, коли гетьман Іван Виговський спробував розірвати зв’язки з Московією. Цей діяч та його послідовники були представлені в негативному світлі. А позитивними персонажами твору є промосковськи налаштовані козацькі ватажки Іван Сірко, Мартин Пушкар, вдова Хмельницького Ганна. Опублікована в 1949 р., п’єса «Навіки разом» була наступного року поставлена майже всіма театрами України[434].

Концепт «возз’єднання» України й Росії став домінуючим у представленні козацького минулого України. Важливу роль у його утвердженні зіграло помпезне святкування 300-ліття Переяславської ради. Ідеологія цього святкування знайшла вияв у «Тезах ЦК КПРС про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654–1954 pp.)», схвалених у 1954 р. Суть її зводилася до кількох засадничих положень: мовляв, «російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності, яка створила давньоруську державу — Київську Русь»; «борючись за національне визволення, український народ прагнув до возз’єднання з російським народом», його опорою в цій боротьбі стала Російська централізована держава і «старший брат» — російський народ; Переяславська рада — важлива подія в цьому процесі, яка возз’єднала Україну з Росією і це «мало величезне прогресивне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку українського і російського народів»; у результаті їх спільної революційної боротьби була створена Українська Радянська Соціалістична Республіка — «дійсно вільна, суверенна національна держава»[435]. Ідеологеми цих «Тез...» були ще в 1940-х роках озвучені радянськими істориками та пропагандистами. Тепер вони отримали офіційний статус.

Примітна символічна подія 1954 р. — перейменування Проскурова, обласного центру Кам’янець-Подільської області. З 16 січня 1954 р. це місто почало іменуватися Хмельницьким на честь Богдана Хмельницького. Також і область почала називатися Хмельницькою.

Закономірно, в умовах святкування 300-ліття «возз’єднання» з’явилися історичні праці, котрі нібито з наукової точки зору мали обґрунтувати корисність цієї події, ба більше — її видатне значення. Знаковою серед них стала монографія відомого вченого, директора Інституту суспільних наук АН УРСР Івана Крип’якевича (1886–1967)[436] «Богдан Хмельницький», яка побачила світ саме в ювілейному 1954 році[437]. Її автор належав до учнів Михайла Грушевського. Ще до публікації згаданої монографії він представляв у своїх роботах Хмельницького як державотворця. Звісно, в умовах радянської влади Крип’якевич змушений був писати «правильні» речі — ймовірно, в розріз зі своїми поглядами. І монографія «Богдан Хмельницький» аж ніяк не була тут винятком.

Святкування 300-ліття Переяславської ради мало б стати грандіозною демонстрацією дружби найбільших народів Радянського Союзу — росіян та українців. Воно супроводжувалося різноманітними урочистостями, культурними акціями, а також символічними (і не зовсім символічними) подіями. Так, у 1954 р. Російська Федерація передала до складу радянської України Кримську область. Це обумовлювалося передусім господарськими потребами. Але водночас така передача мала й символічне значення, вона ніби демонструвала дружній жест і довір’я з боку росіян.

У роботі не обійшлося без «класового підходу». Окремий розділ у ній був присвячений соціально-економічним і політичним відносинам в Україні в період визвольної війни. Саме так — «визвольна війна» — Крип’якевич позначав війну під проводом Хмельницького. У контексті матеріалів монографії цю війну можна трактувати як боротьбу за визволення з-під гніту шляхетської Польщі, яка логічно вела до возз’єднання з Росією.

Причину визвольної війни Крип’якевич вбачав у «загостренні класових суперечностей», передусім у посиленні експлуатації селян[438]. Насправді Хмельниччина не призвела до соціального визволення селянства й інших пригноблених верств населення, а лише здійснила переформатування їхньої експлуатації — на зміну шляхті прийшла нова елітарна верства, козацька старшина. Це так чи інакше демонстрували матеріали монографії. Та все ж Крип’якевич намагався утвердити думку, ніби Хмельницький намагався стримувати прагнення старшини до запровадження особливо важких форм експлуатації простолюду. Але його заходи в цьому плані «не могли мати тривалих успіхів»[439].

Чимало уваги в монографії приділялося зв’язкам Хмельницького з Росією, Переяславській раді 1654 р. тощо. Правда, автор, віддаючи данину своїм попереднім, дорадянським поглядам, вів мову й про «складання української державності» за часів Хмельницького. Він спеціально звертає увагу на речі, котрі, з його точки зору, свідчать про державотворчу діяльність козацького гетьмана — організацію війська, дипломатичної служби і т. д. «Хмельницький, — писав Крип’якевич, — організував новий державний апарат, який охоплював всю територію Запорізького війська. Була утворена мережа полків і сотень, які служили водночас і базами для набору війська, й адміністративними центрами. Між окремими населеними пунктами існували такі міцні і добре налагоджені зв’язки, що гетьман міг швидко передавати адміністративним органам свої накази й проводити мобілізацію військових сил на місцях. У розпорядженні державного апарату були кадри спеціалістів — для війська, адміністрації, фінансів, дипломатів та ін.»[440].

Іван Петрович Крип’якевич

Крип’якевич навіть ладний говорити про те, що «Хмельницький вступав у дипломатичні відносини з різними державами, намагаючись системою різних союзів забезпечити Україні повну незалежність». Правда, історик після такої «крамольної фрази», ніби виправдовуючись, зазначав: «Проте в основному він (тобто Хмельницький. — П. К.) орієнтувався на Росію»[441].

Мусив також автор монографії про козацького гетьмана представити його головним діянням «возз’єднання». «З іменем Хмельницького, — писав Крип’якевич, — пов’язане державне об’єднання України з Росією. Хід війни з Польщею довів йому, що тільки в союзі з Росією Україна зможе перемогти ворога — польських магнатів і шляхту»[442]. Таким чином «правильно» розставлялися акценти. Поляки, власне «магнати й шляхтичі», — вороги. Від них треба визволятися українцям. Але здійснити це визволення вони можуть лише з допомогою росіян.

У тодішніх наукових виданнях, де розглядалися питання повстання під проводом Хмельницького, козацький гетьман всіляко ідеалізувався. Ось, наприклад, які давалися йому характеристики: «полум’яний патріот і безстрашний воїн, що умів так само пристрасно ненавидіти ворогів, як і любити свою рідну землю», «великий син українського народу», «мудрий державний діяч і славний полководець», «національний герой українського народу»[443].

У зв’язку з 300-літтям «возз’єднання» з’явилося або було оновлено чимало мистецьких творів на тему Хмельниччини. Перед святкуванням, у 1953 р., вийшов другий том «Переяславської ради» Натана Рибака. Упродовж 1953–1954 рр. цей твір витримав кілька видань, у т. ч. й російською мовою.