Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк

Михайло Брайчевський

Однак радикальне переосмислення постаті Хмельницького та загалом Хмельниччини спробував здійснити історик Михайло Брайчевський (1924–2001)[461] у науково-публіцистичній розвідці «Приєднання чи возз’єднання?», що була написана в 1966 р. й поширювалася «самвидавом». У 1972 р. вона вийшла за кордоном — у Канаді[462], Франції[463], а також її опублікував бандерівський часопис «Визвольний шлях», що видавався в Лондоні. Через цю розвідку та її публікацію вчений зазнав переслідувань. Після 1972 р. і до кінця 1970-х рр. він мав великі труднощі з публікацією своїх робіт, певний час був безробітним.

Розвідка «Приєднання чи возз’єднання?» з’явилася майже одночасно із відомою працею Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), що стала своєрідним маніфестом шістдесятників. Методологічно ці праці були подібними. У них порушені проблеми інтерпретувалися з позиції «справжнього» марксизму. Якщо Дзюба, посилаючись на роботи «класиків», показував неправильність радянської національної політики в Україні, то Брайчевський, знову ж таки ніби з марксистських позицій, демонстрував неправильність трактування в тодішній радянській літературі подій Хмельниччини й особи самого Хмельницького. На перший погляд, може видатися, що вчений відновлював старі радянські інтерпретації 1920-х — початку 1930-х рр. Тим паче, що він іноді посилався на них.

Насправді Брайчевський, вдаючись до розгляду соціальних, економічних, а також політичних чинників, показував, що, по-перше, Переяславська рада, яка призвела до приєднання українських земель до Московії, відбулася в результаті домовленостей російської й української феодальних еліт, а, по-друге, це приєднання не можна вважати прогресивним; навпаки, воно консервувало старі феодальні порядки й стримувало розвиток нових, справді прогресивних.

У світлі запропонованих підходів Брайчевський дав наступну характеристику Хмельницькому. Він не заперечував позитивних якостей козацького гетьмана. «Богдан Хмельницький, — писав він, — був справді видатним діячем свого часу і народним героєм — у тій мірі, в якій саме він підняв і очолив повстання проти шляхетської Польщі, здобув цілий шерег блискучих перемог і забезпечив визволення України з-під польсько-шляхетської неволі. Завдяки цьому він заслужив вічну славу й подяку українського народу, що знайшла свій вираз у численних піснях, і думах, присвячених преславному ватажку народної боротьби»[464].

Давши позитивну характеристику козацькому гетьману, Брайчевський писав далі: «Але разом з тим не можна забувати й того, що Б. Хмельницький був типовою постаттю феодального класу і виразником феодальної ідеології в той період, коли феодальна система давно вже стала реакційною силою на шляху прогресу. Тому за конструктивною програмою вважати його прогресивним діячем неможливо, — в тій мірі, в якій він вважав своєю метою утримання народного руху в певних рамках, домагався збереження в Україні феодального ладу, не спиняючись в цьому перед прямою зрадою повсталих мас (як це було, наприклад, під Берестечком)»[465].

Підходи Брайчевського в оцінці Хмельниччини, за великим рахунком, попри певну соціологічну прямолінійність у дусі «справжнього» марксизму, не втратили свого значення до дня сьогоднішнього. На жаль, ці підходи не знайшли належної оцінки і розуміння в українській історіографії. Переважно зверталася увага на публіцистичні аспекти роботи «Приєднання чи возз’єднання?», на те, що вчений піддав критиці «Переяславський міф». А те, що він звертав увагу на негативні соціальні й економічні наслідки Хмельниччини, лишалося поза увагою.

Загалом Брайчевський оцінює результати діяльності Хмельницького, радше, зі знаком мінус, аніж зі знаком плюс. «Історична трагедія України в XVII cт., — констатує він, — полягала в тому, що Б. Хмельницький та інші особи, що стояли на чолі національно-визвольного руху, не розуміли об’єктивних історичних тенденцій і, спираючись на рештки феодальних сил, в плані соціальному намагалися утримати Україну від тих ґрунтовних змін і зрушень, які були продиктовані логікою історичного розвитку»[466].

І Брайчевський, і Компан були причетні до руху шістдесятників, який виникнув у часи хрущовської «відлиги». Тоді в Україні з’явилося гроно молодих авторів, які намагалися по-новому підійти до висвітлення суспільних питань. Для них притаманна була певна опозиційність, звернення до національних проблем українства. До представників цього руху відносять Василя Стуса, Василя Симоненка, Івана Драча, Ліну Костенко, Івана Дзюбу, Миколу Вінграновського, Володимира Дрозда, Бориса Олійника, Валерія Шевчука, Олеся Бердника та деяких інших.

Однією з важливих для шістдесятників тем стала історія українського козацтва. Для них «козацька слава» була передусім предметом національної гордості. Не сприймали вони й «Переяславський міф». Підпорядкування українських земель Московії в середині XVII ст. трактували негативно. Не останню роль у такому сприйняття відіграли роботи Компан і особливо праця Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?». Щоправда, шістдесятники, які належали до представників літератури й мистецтва, не проникали глибоко в суть цих робіт. Радше, сприймали те, що «лежало на поверхні».

Шістдесятники виробили своє уявлення про козаччину й Хмельниччину. Козаки переважно зображувалися ними в романтично-героїчному плані. І їхньою метою було не «возз’єднання України з Росією», як це переважно представлялося в радянському ідеологічному дискурсі, а «боротьба за свободу, волю».

Загалом концепт волі часто використовувався в інтерпретації історії українського козацтва. Це бачимо і в козацьких літописців, і в Григорія Сковороди, і в російській, українській та польській літературах ХІХ-ХХ ст. Інше питання — що розуміти під волею. Наприклад, під боротьбою козаків за свободу часто розумілася боротьба проти «польського шляхетського поневолення». Винятком була польська література, в якій змагання українських козаків, радше, поставали як боротьба з росіянами чи татарами й турками (звісно, при єдності козаків і поляків). Тобто це був польський варіант «возз’єднання».

Микола Вінграновський

Козацькі змагання за свободу в шістдесятників отримала свою інтерпретацію. Для них це була боротьба проти національних обмежень, за право вільно діяти, користуватися благами своєї національної культури, вільно висловлювати думки. Письменники-шістдесятники «проектували» своє розуміння свободи на козацьких героях минулого. Вони «націоналізували» їх, перетворювали у «дисидентів», що відстоювали національну ідею.

Такими ці козацькі герої постають, зокрема, в творчості Миколи Вінграновського (1936–2004)[467]. Будучи людиною, що народилася на теренах колишнього Дикого Поля, у місті Первомайську Миколаївської області, цей автор захоплювався козацькою стихією, романтизував її.

Таке захоплення маємо у вірші «Ніч Івана Богуна», написаного в 1965 р. Богун постає як нескорений