Нарис історії України. Том 2 - Дмитро Іванович Дорошенко

із ним виробили плян шведсько-українського союзу для виборення української самостійности. Коли він відпав від Мазепи ще тільки в початках самої акції, то це треба пояснити тим, що нещасливі початки справи цілком зневірили його в успіху шведського союзу, й він рішив вернутися назад до протекції Москви, стараючися, як і Скоропадський, врятувати серед загальної катастрофи те, що ще можна було врятувати. І дійсно, не зважаючи на свій семидесятилітній вік, гетьман Апостол відразу дуже енерґійно взявся за реставрацію автономних прав Гетьманщини, які за попередні два десятки літ зовсім підупали.

По повороті додому Апостол перевів майже вповні нове призначення ґенеральної старшини й полковників, при чому більшість із них була кандидатами самого гетьмана. Ґенеральним обозним призначено Якова Лизогуба, старого бойового старшину; ґенеральними суддями - колишнього мазепинця, корсунського полковника Андрія Кандибу й Михайла Забілу, сотника борзенського; ґенеральним писарем зроблено Михайла Турковського, ґенеральними осавулами: сотників Івана Мануйловича й Федора Лисенка, ґенеральним хорунжим Якима Горленка й ґенеральним бунчужним Івана Борозну. На бажання російського уряду встановлено двох ґенеральних підскарбіїв, одного українця, другого москаля. На ці посади призначено Андрія Маркевича, колишнього полковника лубенського, й Івана Мякініна. Маркевича призначено проти бажання гетьмана, який недолюблював усієї фамілії Маркевичів. У Гадячі по смерті зненавидженого сербина Гаврила Милорадовича призначено полковником Григорія Грабянку, відомого українського історика. Полковником лубенським зроблено гетьманича Петра Апостола, дуже освічену людину, що залишив мемуари французькою мовою. Взагалі Апостолові вдалось окружити себе співробітниками, які поділяли його погляди й проводили його політику.

Одним із найголовніших завдань гетьманського уряду було піднесення економічного добробуту краю, зруйнованого в значній мірі через хаос і безладдя, які вмисне піддержував російський уряд. Насамперед треба було якось урегулювати справу землеволодіння, в якій накопичилося стільки надужиття. Цій справі було присвячено спеціяльну увагу в «Рішительних пунктах»: 8-й пункт забороняв відіймати в козаків та в посполитих як спадкові, так і куплені ґрунти; пункт 9-й казав про потребу перевірки маєтностей, призначених на утримання гетьмана й розданих у приватні руки, а пункт 10-й торкався маєтностей ранґових і ратушевих; ці маєтності, якщо вони були роздаю приватним власникам, мали бути повернуті урядам і ратушам. Для здійснення постанов цих пунктів було переведене так зване «ґенеральне слідство про маєтності», що мало метою перевірку прав державців на маєтності, які вони під собою мали. Слідство розпочалося в 1729 р. й закінчилось у 1731. По всіх полках були розіслані канцеляристи, які об'їздили всі села, списували з уст старих людей, хто й коли осадив дане село й до кого воно належало, а державці маєтностей мали показувати документи, на підставі яких вони володіли маєтністю; з цих документів здіймались копії й додавалися до «слідства». В полкових канцеляріях зібраний матеріял упорядковувала полкова старшина: викладала зміст оповідань старожилів, долучала в копіях текст документів і цифрові відомості про число дворів посполитих на основі попередніх ревізій. В кінці 1730 року полкові книги були відіслані до Глухова, де їх остаточно перевіряли і в початку 1731 року один примірник «Слідства» по всіх десяти полках, за підписами ґенеральної старшини й полковників вислано до Петербурґу. Всі маєтності в «Слідстві» були поділені на шість категорій: 1) ранґові маєтності; 2) маєтності, надані за заслуги; 3) маєтності ратушеві; 4) вільні маєтності; 5) спірні маєтності й 6) манастирські. «Слідство» виявило, що вільних посполитих залишилося не більше одної третини всього селянського населення Гетьманщини, а дві третини відбували послушенство, живучи в рангових, приватних або манастирських маєтностях. На землях ратушевих (міських) жило менше одного відсотка всіх посполитих. Гетьманський уряд заходився головно коло повороту тих маєтностей, які були записані на певну ранґу, але були роздані (головно за Скоропадського) в приватне володіння. Одначе ті власники, які в часі «Слідства» могли довести документами законність свого володіння маєтністю, тепер дістали остаточне закріплення цих маєтностей за собою, не боячися більше, що їх будуть повертати назад у власність держави. Таким робом ужиток, який було зроблено з результатів «Слідства», не зовсім відповідав сенсові тих параґрафів у «Рішительних пунктах», які мали на увазі упорядкування відносин. Зібраний у «Слідстві» величезний правно-статистичний матеріял мав не тільки практичне значіння, допомагаючи гетьманському урядові розбіратися в складних і заплутаних маєткових відносинах, але також і велику історичну вартість, як першорядне джерело до історії землеволодіння на Гетьманщині. Сам гетьман Апостол був дуже добрий господар; він енергійно працював коло поширення свого приватного господарства, кольонізував набуті ним пустопорожні землі, організував інтенсивне сільське господарство. Крім того був він купцем-експортером на широку скалю: він експортував за кордон волів, збіжжя, масло й добре розумівся на цій справі. Свої господарські здібності Апостол, ставши гетьманом, переніс на широке поле державного господарства. Мазепа старався зробити опорою автономної України заможну верству старшин — земельних власників; він насаджував і піддержував земельну шляхту. Апостол же старався піддержувати старшинсько-купецьку клясу, буржуазію, в ній добачаючи опору української державности.

Дуже цікаві заходи Апостола встановити окремий український державний бюджет, так званий «військовий скарб». У цій ділянці було перед тим багато неясностей і плутанини, яку піддержував центральний московський уряд своїм постійним вміщуванням у фінансові справи України. Апостол уперше встановив точний прелімінар державних видатків на суму коло 144.000 рублів річно, вставивши до бюджету видатки на центральну адміністрацію, на наймані компанійські полки, на артилерію й т. інше. Більшість видатків мала покриватися доходами з так званої евекти, себто вивозного мита.

В справі поліпшення української торговлі ми помічаємо в Апостола два напрямки його заходів: перше, він клопочеться перед російським урядом про зміну економічної політики щодо України; друге, він сам своєю владою старається взяти українську торговлю під опіку, щоб невтралізувати ту шкоду, яку терпіла українська торговля від тих розпорядків російського уряду, про які вже говорилося вище. Ще перед своєю подорожею до Москви, на самому початку 1728 року гетьман скликав до Глухова представників українського купецтва з важніших міст: Київа, Чернігова, Ніжина й Полтави на конференцію про торговельні справи. Конференція винесла резолюцію: прохати дозволу на вивіз за кордон цілого ряду категорій краму, забороненого попередніми наказами російської влади, наприклад: воску, лою, шкіри, прядива, тощо. Передаючи свої резолюції гетьманові, купецтво благало його «умилосердитися над покривдженими українськими купцями, щоб вони не прийшли до останньої руїни». В своєму, проханні на царське імя Апостол дуже широко порушив справи української торговлі, обстоюючи інтереси не тільки купців, але й інших верств населення, наприклад, чумаків, простих козаків і селян, котрі їздили до Криму й вивозили звідти сіль, сушену рибу та інші кримські продукти.

«Рішительні пункти» скасували тільки примус торгувати лише з Московщиною та вивозити продукти й