Нарис історії України. Том 2 - Дмитро Іванович Дорошенко

політики залізної руки на Гетьманщині. Річ у тому, що він посварився з Малоросійською Колєґією через те, що вона, наклавши податки на всі приватні маєтності, наклала їх і на Мєньшікова, який володів величезними лятифундіями в Стародубському й Ніжинському полках. Мєньшіков запротестував, і Малоросійська Колєґія програла справу в Найвищій Таємній Раді, де все залежало від Мєньшікова; але тепер Колєґія нажила собі в особі Мєньшікова рішучого ворога. Коли в травні 1727 року померла Катерина й царем оповіщено маленького Петра II, сина нещасного царевича Олексія й онука Петра І, Мєньшіков зробився фактичним регентом. Тоді й у «Найвищій Таємній Раді» взяла гору думка, що Україні таки слід де в чім попустити, щоб заспокоїти населення й прихилити його до російської держави. Не минуло й тижня, як померла цариця Катерина, а вже Найвища Таємна Рада ухвалила скасувати нові податки, накладені Малоросійською Колєґією, й залишити лише ті, які належало збирати згідно з «пунктами Богдана Хмельницького»; того ж дня ухвалено заборону москалям купувати землю на Україні, а тим, що закупили, наказано повернути гроші. На Україну вислано від імени малого царя грамоту, в якій подано надію, що скоро буде вибрано гетьмана, а одночасно Вельямінова викликано до Петербурґу з усіма його фінансовими книгами для ревізії. Саме тоді посварився Мєньшіков і з Толстим, і останнього було арештовано й вислано на заслання, при чім скинуто з ніжинського полковництва й сина Толстого, зятя гетьмана Скоропадського, й вислано з України.

В червні того ж 1727 року Найвища Таємна Рада ухвалила перенести всі українські справи з Сенату до Колєґії Закордонних Справ, і нарешті 20 червня ухвалено вислати до Глухова тайного радника Наумова для переведення вибору гетьмана й призначення старшини. Малоросійська Колєґія була скасована. 1 жовтня 1727 року при дуже урочистій обстанові з усією старосвітською церемонією відбулися в Глухові вибори, й на гетьмана вибрано Данила Апостола, полковника мирогородського. Напередодні виборів у Наумова відбулася нарада старшин при участі вищого духовенства, й на цій нараді властиво й було ухвалено кандидатуру Апостола. Наумов залишився при новому гетьмані як міністр-резидент. Одначе за кілька місяців Наумову було наказано титуловатися просто «тайним радником», бо «при гетьмані цареві тримати міністра не личить».

Як тільки на Україні одержана була царська грамота з 12 травня 1727 р. про вибір гетьмана, це викликало великі прояви радости: з усіх полків посипалися до молодого царя адреси з подяками за обіцяне привернення гетьманства; ці адреси були вкриті підписами всієї старшини до війтів включно, а почасти також і рядових козаків. Ще більшу радість виявило населення, коли вибори гетьмана вже відбулись. Відгуками цієї радости явилися оди, панеґірики і всякі інші вірші, якими українська академічна молодь вітала вибір гетьмана. Київський маґістрат улаштував велике всенародне свято з приводу обібрання гетьмана. Сама російська адміністрація сподівалася, що тепер українські втікачі й еміґранти почнуть вертатися додому, й наказала зняти на деякий час військову погряничну охорону. Справді, на правобережній Україні почався був рух, який стривожив польську погряничну адміністрацію: почувши про вибір гетьмана, місцеві земельні власники перестали брати податки з селян, а дехто виїхав подалі від гряниці в глиб краю. Навіть запорожці, «зачувши о благополучном вашем панском пришествії на престол ваш гетьманський малоросійський», звернулися в 1728 році з свого далекого вигнання до гетьмана Апостола, прохаючи його заступництва.

Скоро по своєму виборі гетьман Апостол поїхав у 1728 році до Москви на коронацію молодого імператора Петра II й тут подав петицію про поворот Україні старих прав, згідно з договором, що його заключено іще з Богданом Хмельницьким. На цю петицію була дана відповідь у 28 пунктах, і ця відповідь залишилася до кінця самого існування Гетьманщини її основною конституцією. Вона звісна в історії під іменем «Рішительних» (конфірмованих) пунктів. Головні пункти цієї конституції були такі: гетьман не мав права вести дипльоматичні зносини з чужими державами, і якби до нього прибули якісь посли, то він негайно мусів переслати привезені ними листи до Петербурґу. Тільки з сусідніми державами — Польщею і Кримом міг він зноситися про погряничні справи, але з відома царського резидента при гетьманському дворі. Гетьманська резиденція мала й надалі залишатись у Глухові. Число найманого війська обмежувалося до трьох полків (окрім реєстрових козаків) і гетьман мав підлягати з військового погляду російському генерал-фельдмаршалові. Кандидатів на становища ґенеральної старшини й полковників мала вибирати сама старшина зпоміж себе, але затверджував ці кандидатури сам імператор. Всю нижчу старшину затверджував по виборі гетьман.

Зроблені були певні зміни в судівництві: за вищу апеляційну інстанцію мав служити в краю так званий Ґенеральний Суд, який складався тепер із шістьох осіб: із трьох українців і трьох москалів. Гетьман мав бути президентом цього суду. В один із пунктів конституції було внесено, що має бути скликана спеціяльна комісія для перевірки старих законів і складення нового кодексу. Цілий ряд пунктів торкався питань економічного життя. Отже був дозволений вільний приїзд чужоземних купців для торговлі. Дозволено приїздити й жидівським купцям, але з тим обмеженням, що вони мали продавати крам лише гуртом, а не на роздріб і за виручені гроші знову таки купувати якийсь місцевий крам на вивіз, а не вивозити золота й срібла. Індукта, себто мито на ввожені на Україну товари, мала йти до російського скарбу. Була скасована заборона москалям купувати землю на Україні. Але москалі, які мали на Україні маєтки, мусіли підлягати юрисдикції української влади. Селити на цих землях російських селян-кріпаків було заборонено.

Як бачимо, ці «Рішительні пункти» значно обмежували ті права, якими гетьманська Україна користувалася до упадку Мазепи. Але важно було те, що замісць колишньої самоволі російського уряду, з якою він трактував українські справи після Мазепи, ставилися тепер певні норми, певні юридичні форми. Тепер від зручности самого українського уряду, а передовсім від нового гетьмана залежало, щоб ці норми були здійснені в житті.

Новий гетьман Данило Апостол (1659-1734) був дуже яскравою політичною фіґурою. М. Грушевський, характеризуючи його, підкреслює, що Апостол виростав у тих часах, коли українська сила не була ще зломлена й люди ще не зневірилися в можливості вибороти для українського народу свободу й кращу долю. Далі Грушевський пригадує, що «Апостол належав до великого числа старшин, які не забруднили своїх рук кривдою народньою». Автор моноґрафії про гетьмана Мазепу Федір Уманець називає Апостола «останнім козаком». Нарешті новіший дослідник, Іван Джиджора називає Апостола «одним із кращих українських історичних діячів, а при тім рішучим оборонцем автономії України». Додамо ще до цього, що Апостол належав до інтимного гуртка прихильників Мазепи, які разом