Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий
Румунський режим був, м’яко кажучи, непопулярним серед українців, які шукали альтернативні ідеології та політичні партії, що представляли б їхні інтереси. Якщо Південна Бессарабія була більш відкритою для комуністичної пропаганди, то Північна Буковина стала родючим ґрунтом для поширення націоналістичних ідей. Націонал-демократи, найбільша українська політична партія в Північній Буковині, намагалися розвивати культурні організації та відстоювати інтереси українського населення в парламенті. Вони мали певний успіх наприкінці 1920-х, але не могли змінити політику уряду в цілому. Це відчинило двері більш радикальним групам, у тому числі членам ОУН, які 1934 року сформували свій перший осередок у Північній Буковині. Націоналісти, більшість з яких були студентами, швидко стали популярними в Бессарабії та Мармарощині й видавали власну газету «Свобода», що мала 7 тисяч передплатників напередодні її заборони румунською владу 1937 року. Репресивні заходи проти націоналістів, запроваджені того року, змусили їх піти в підпілля, де організація зустріла початок Другої світової війни.
У 1920-ті й на початку 1930-х років комуністи виявилися більш ефективними, ніж націоналісти, перетнувши ще один європейський кордон — у Чехословаччині. Розпад колишньої монархії Габсбургів застав приблизно півмільйона українців у Закарпатті, що належало до угорської частини імперії у той момент, коли вони ще не встигли вирішити, ким вони є — росіянами, українцями чи окремою етнічною групою під назвою «русини». Закарпатці зустрілися з тим самим вибором, що й галицькі русини у другій половині XIX століття, але тут цей процес вимагав набагато більше часу й зусиль. 1919 року регіон добровільно приєднався до новоствореної панслов’янської держави — Чехословаччини, де дістав назву «Підкарпатська Русь». Чехословацький уряд, хоча й ставився спочатку нейтрально до питання місцевої ідентичності, у кінцевому підсумку підтримав розвиток політично нейтральної русинської орієнтації. Це був крок уперед у порівнянні з австро-угорськими часами, коли Будапешт намагався мадяризувати місцеве населення. Прага також підтримувала економічний розвиток регіону, що являв собою сільську глибинку, даючи лише 2% загальнонаціонального промислового виробництва. Однак, як і Польща та Румунія, чехословацький уряд надавав більшість адміністративних посад у регіоні не українцям, а етнічним чехам та словакам і підтримував програму переселення до регіону, передаючи чимало земель колоністам.
При всьому цьому Чехословаччина була єдиною східноєвропейською країною міжвоєнного періоду, що не лише декларувала демократичні цінності, а й намагалася діяти згідно з ними. У випадку із Закарпаттям це означало вільні та справедливі вибори. З огляду на складну економічну ситуацію в регіоні, земельний голод серед селян і відповідне зростання соціальної напруженості, основну користь від демократичних свобод, наданих Прагою, здобули комуністичні й ліворадикальні партії: 1924 року комуністи отримали 40% голосів. Національний рух в Закарпатті був безнадійно розколотим. Прихильники трьох альтернативних версій української національної ідентичності — русофільської, українофільської і русинської — конкурували один з одним. Найсильнішими були русофільський та українофільський напрямки. Проукраїнське товариство «Просвіта» мало в регіоні 96 читалень, у той час як русофільське товариство імені Духновича — 192. Православна церква перебувала в руках русофілів, а українофіли намагалися взяти під контроль греко-католицьку церкву, традиційно доміновану проугорськими елементами. Новітня українська самосвідомість запізно прийшла на Закарпаття, але в 1920-ті роки саме вона стала найдинамічнішою політичною силою в регіоні, пов’язавши його з іншими українськими територіями — згуртованими проектом будівництва модерної української нації.
З усіх режимів, що контролювали українські землі в міжвоєнний період, лише комуністична влада в Москві дозволила надати українському національному проекту певну форму державності й підтримала розвиток української культури. Комуністичний проект українського національного будівництва мав широкий відгук як у Радянській Україні, так і в сусідніх східноєвропейських країнах з великими українськими громадами. Але націонал-комунізм як засіб вирішення українського питання зіткнувся з серйозними перешкодами на своєму шляху. У Східній Європі прихильники комуністичної України зустріли безліч перешкод: антикомуністичну, а також антиукраїнську політику місцевих урядів; опозицію основних українських партій, що шукали modus vivendi з існуючими режимами; і зростаючу конкуренцію з боку радикальної націоналістичної ідеології. Але головна причина провалу націонал-комунізму лежала в драматичних змінах у радянській політиці, що сталися в 1930-ті роки. Вони перетворили Радянську Україну, яку колись вважали «комуністичним П’ємонтом», на «комуністичні Помпеї»: виверження сталінського політичного вулкана незабаром перетворило на попіл надії, які українські національні будівники плекали щодо революційного режиму в Москві.
Розділ 21
СТАЛІНСЬКА ФОРТЕЦЯ
Двадцять першого грудня 1929 року Йосип Сталін святкував свій 50-й день народження. Ця подія відзначалася на державному рівні, не залишивши жодних сумнівів у Радянському Союзі чи за кордоном у тому, що після майже 10-річної боротьби між наступниками Володимира Леніна з’явився новий верховний лідер. За роки, що передували його тріумфу, Сталін перетворив другорядну посаду генерального секретаря партії на найвпливовішу в країні, використавши партійну машину для того, щоб узяти під контроль уряд та його репресивний апарат, представлений Об’єднаним державним політичним управлінням (ОДПУ) — такий собі евфемізм для позначення таємної поліції.
Ще ніколи до того в мирний час не залежало так багато від думок, дій та примх однієї особи. За своєю владою та впливом Сталін перевершив Леніна та кожного з його імперських попередників, у тому числі Петра І. Хоча було б помилкою пояснювати все, що відбувалося в Радянському Союзі, вказуючи лише на Сталіна (часто він лише реагував на події замість того, щоб їх ініціювати), немає сумнівів у тому, що Сталін та вузьке коло його помічників ухвалювали всі найважливі рішення того періоду. Більшість із цих помічників були під враженням влади й інтелекту Сталіна; з часом вони стали побоюватися піднімати голос усупереч думці свого лідера, чий культ особи неухильно зростав протягом 1930-х років. У їхніх очах Сталін був найкращою надією на виживання революційного режиму, який, як вони вважали, був зовні обложений капіталістичним Заходом, а всередині — загрожений селянством, яке становило більшість населення та мало, на їхню думку, дрібнобуржуазний менталітет.
У спеціальному випуску газети «Правда», що був виданий з нагоди ювілею Сталіна, численні статті, написані його вірними помічниками, прославляли його не лише як продовжувача справи, започаткованої Карлом Марксом, Фрідріхом Енгельсом і
