Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий

Майже відразу ОУН, у найкращому випадку маргінальна сила в українському політичному житті, довела свою здатність впливати на цю сцену далеко за межами своєї політичної ваги. Перший її великий успіх відбувся в червні 1934 року, коли члени ОУН убили польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, стверджуючи, що він відіграв вирішальну роль у пацифікації — серії репресивних заходів проти українських діячів та інституцій восени 1930 року. Перед цим восени 1933 року оунівці вбили у Львові радянського дипломата, по-мстившись за Голодомор 1932–1933 років у Радянській Україні. Обидва вбивства були організовані однією людиною — 25-річним студентом Львівської політехніки Степаном Бандерою, який очолив мережу ОУН у Галичині в червні 1933 року. Громадськість дізналася більше про Бандеру та ідеологію ОУН після його арешту й переслідування з боку польської поліції. Суд над Бандерою у справі вбивства Перацького відбувався у Варшаві; за ним відбувся другий процес у Львові 1936 року через вбивство в липні 1934 року (уже після арешту Бандери) шанованого директора Львівської української гімназії Івана Бабія, якого ОУН звинуватила у співпраці з польською поліцією.

У своєму останньому слові на Львівському процесі Бандера пояснив, чому він та його товариші не лише забрали життя в інших, а й ризикували собою: «ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить; але — наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки зреалізувати»[34]. Бандера мав на увазі ідею незалежності України. За свою участь у вбивстві Перацького він отримав смертний вирок, що був пізніше замінений на сім довічних термінів. Він вийшов на волю у вересні 1939 року, коли німецьке та радянське вторгнення спричинило безлад у польських тюрмах, що дозволило багатьом в’язням, серед яких був і Бандера, вийти за тюремні ворота.

ОУН мала виразне галицьке походження, однак у 1930-ті роки вона проникла й за межі Галичини, зокрема на територію колишньої російської Волинської губернії. Там національні відносини були доволі відмінними від галицьких. Згідно з переписом населення 1931 року, 68% волинян назвали рідною мовою українську, у той час як 17% вважали рідною польську і 10% — ідиш. Напередодні Першої світової війни Волинь була вогнищем російського націоналізму, а місцеві українські селяни не мали окремої національної ідентичності й відправляли до російської Думи представників «Союзу російського народу» та споріднених із ним організацій. Після включення до складу Польської держави ця провінція стала об’єктом інтенсивної польської колонізації, а також сферою змагання між двома українськими проектами національного будівництва. Обидва були українськими, але один, змодельований у Галичині, був відверто антипольським, у той час як другий виплеканий на Волині за допомогою колишніх петлюрівців, був культурно й лінгвістично українським, але політично лояльним до польського режиму.

Польський уряд зробив усе можливе, щоб ізолювати Волинь від «шкідливого» впливу галицького націоналізму. Він запровадив так званий сокальський кордон, за назвою містечка на кордоні між Галичиною та Волинню, щоб обмежити розширення діяльності українських галицьких інституцій на Волинь. Українській греко-католицькій церкві було заборонено проводити місійну роботу на Волині, Поліссі, Підляшші або Холмщині, а тамтешні греко-католики були підпорядковані польській римо-католицькій церкві. У землях на північ від «сокальського кордону» уряд заборонив діяльність осередків товариства «Просвіта» та обмежив поширення літератури з Галичини. Особливих зусиль він доклав, щоб запобігти створенню мережі осередків ОУН на Волині.

Одним із найбільших прихильників та втілювачем «сокальського кордону» в життя був Генрик Юзевський, колишній міністр внутрішніх справ Польщі та воєвода, або губернатор Волині в 1928–1938 роках. Етнічний поляк, який народився та отримав освіту в Києві, Юзевський обіймав посаду заступника міністра внутрішніх справ в українському уряді Симона Петлюри. Він став адвокатом альянсу Петлюра-Пілсудський 1921 року і, як голова канцелярії Пілсудського та міністерства внутрішніх справ, захищав справу польсько-українського примирення. Він вважав таку перспективу реалістичною, якщо Волинь буде захищено від руйнівних впливів Галичини. Юзевський працював у тісному контакті з «хорошими українцями», представниками петлюрівської еміграції в Польщі — його колишніми товаришами по зброї з Наддніпрянської України, — щоб виплекати версію українського націоналізму, лояльного до Польщі. Він підтримував православну церкву, незалежну від Москви, під юрисдикцією варшавського митрополита й константинопольського патріарха, а також поміркованих українських політиків на парламентських виборах. Серед них був племінник Петлюри Степан Скрипник, депутат польського сейму та майбутній православний єпископ і митрополит, який стане патріархом незалежної від Москви Української православної церкви після здобуття Україною незалежності 1991 року.

Але націоналістичні та патріотичні антипольські ідеї потрапляли на Волинь не лише з Галичини від членів ОУН, а й з Радянської України через прихильників Комуністичної партії Західної України (КПЗУ). Останні були значно численнішими за перших. У середині 1930-х років КПЗУ налічувала близько 1600 членів, а ОУН — 800. Обидві групи пропонували українським селянам ідеологічний продукт, що поєднував у собі соціальну та національну революцію. Наприкінці 1930-х років влада посилила репресії проти комуністів та націоналістів, знову провівши набагато більше арештів серед комуністів: поліція затримала близько 3000 прихильників комуністичних організацій і близько 700 націоналістів.

Юзевський прагнув протидіяти радянським впливам, намагаючись закрити польсько-радянський кордон від проникнення більшовиків та придушити прорадянські селянські повстання, але він також знайшов натхнення у радянській українізації і прагнув перетворити Волинь на «український П’ємонт». Відійшовши від принципів освітньої політики, яку польський уряд проводив у Галичині, Юзевський підтримав створення українських шкіл на Волині. Він також допоміг зробити українську мову обов’язковим предметом у двомовних польсько-українських школах. Волинський експеримент завершився 1938 року після відставки Юзевського з посади губернатора та загальної зміни ставлення польського уряду до національних меншин після смерті Пілсудського 1935 року. Незважаючи на всі свої зусилля, Юзевський не зміг зупинити поширення націоналістичних ідей на Волині. Його терпимість до української мови та самосвідомості допомогла перетворити провінцію, що до 1914 року була під сильним впливом російських імперіалістичних течій, на твердиню українського націоналізму з потужними антипольськими обертонами.

Націоналістам та комуністам вдавалося перетинати як внутрішні бар’єри (наприклад, «сокальський кордон» у Польщі), так і міжнародні, представлені кордонами держав міжвоєнного періоду. Ситуація з українцями в міжвоєнній Румунії свідчить саме про це — здатність ідеологій та культур перетинати міжнародні кордони. Там проживало близько мільйона українців, які мешкали в Північній Буковині, Південній Бессарабії та Мармарощині. Як і Польща в цей період, Румунія варіювала свою політику стосовно різних груп українців. Румунський уряд привітно приймав колишніх ветеранів армії Петлюри й дозволив українські школи в Південній Бессарабії, що раніше була під владою Росії. Щодо колишніх австрійських територій, з їхнім