Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий

Хоча українізація посідала центральне місце в політиці коренізації в Україні, вона охопила не тільки етнічних українців. В Україні були створені єврейські, польські, грецькі та болгарські регіони із власними адміністраціями. Видавництва друкували книжки національними мовами, а школярі навчалися мовами своїх етнічних груп. Але наслідки цієї політики були обмеженими та стосувалися здебільшого сільської місцевості. У містах національні меншини русифікувалися навіть швидше, ніж українці. 1926 року 62% українців Харкова назвали рідною мову своєї національності, у той час як серед євреїв такий показник становив лише 41%. Деякі єврейські інтелектуали та літератори, такі як Григорій Кернер (Грицько Кернеренко), уродженець махновської столиці Гуляйполе, прийняли українізацію і вирішили писати українською, але більшість віддали перевагу російській як більш прямому шляху до соціалістичної модерності. Багато з них поїхали до Москви й там зробили помітну кар’єру. Письменники Ілля Ільф (справжнє прізвище Файнзільберг) та Василь Гроссман — уродженці найбільш відомих єврейських центрів України, Одеси та Бердичева, — обрали саме цей шлях.

Сталінська підтримка українізації була тактичною та тимчасовою. Наприкінці 1920-х років партійне керівництво вирішило, що виживання режиму залежить від підтримки найбільшої етнічної групи — росіян. Треба було тримати під контролем українські та інші неросійські прагнення до створення повністю незалежної культури.

1929 року Головне політичне управління — радянська таємна поліція — розпочало хвилю арештів, готуючись до одного з перших показових процесів у Радянському Союзі. На судових засіданнях, що відбувалися в Харкові, основною мішенню стали лідери української інтелігенції, звинувачені в належності до фіктивної організації — «Спілки визволення України». Обвинувачі стверджували, що члени цієї організації підтримували контакти з українською еміграцією й польським урядом, плануючи підняти повстання з метою створити незалежну Українську державу. У верхній частині списку ймовірних змовників були вчений секретар Всеукраїнської Академії наук і колишній заступник голови Центральної Ради Сергій Єфремов і колишній прем’єр-міністр Української Народної Республіки Володимир Чехівський. Останній був також одним із лідерів Української автокефальної православної церкви, яку обвинувачі розглядали як одну з гілок організації. Обвинувачення були сфабрикованими, однак судді засудили 15 осіб до смертної кари, 192 — до різних термінів ув’язнення і 87 — до внутрішнього заслання. Цей процес був безпосередньо спрямований проти інтелігенції, яка стояла на чолі політики українізації. Партія змінювала свою стратегію, показуючи цим процесом, що об’єктом її нападу тепер є не великодержавний російський шовінізм, а місцеві націоналізми. Українські націонал-комуністи, у тому числі впливовий нарком освіти Микола Скрипник, намагалися вплинути на Москву щодо організації схожого процесу проти російського «великодержавного шовінізму», однак це їм не вдалося.

Лінгвістична та культурницька українізація не змогла змінити культуру індустріального півдня та сходу республіки. Ніде це настільки не впадало у вічі, як у новій столиці України, Харкові. Частка тих, хто вважав рідною мовою українську, між 1926 та 1939 роками збільшилася лише з 24 до 32%, а частка тих, хто вважав рідною російську, залишилася на тому ж рівні — близько 64%. За цей період населення міста подвоїлося з 477 до 833 тисяч осіб, а частка українців зросла з 39 до 49%. Політику українізації було зупинено перш, ніж вона змогла домогтися включення міста в український культурний процес, — ця поразка матиме довгострокові наслідки для самоідентифікації українського сходу. Але політика українізації залишила й інший відбиток на українському суспільстві. Вона створила умови, у яких дедалі більше міських українців оголошували себе українцями, а не росіянами, незважаючи на те що використовували переважно російську мову. Оскільки кількість російськомовних українців продовжувала зростати, вони утворили важливу культурну ланку між україномовними українцями та російськомовними росіянами. Насправді між усіма трьома групами існувала своя lingua franca, що називалася суржиком — суміш двох мов.

У 1920-ті роки радянські лідери прагнули світової революції і розгорнули активну таємну кампанію серед українців у сусідніх державах, намагаючись дестабілізувати та послабити багатоетнічні країни Східної Європи. Зі свого боку Франція та інші західні держави намагалися перетворити ці країни на буферну зону, або «санітарний кордон», запобігти поширенню більшовизму в Європі. Лідери Радянської України зображували свою республіку як новий «український П’ємонт» — державу, що принесе національне та соціальне визволення українцям, які тимчасово опинилися під пануванням іноземної буржуазії. Сам цей термін походив з часів об’єднання Італії, коли П’ємонт привів інші регіони Італії до утворення національної держави. Поляки, а потім українці застосовували метафору П’ємонту щодо Галичини, розглядаючи її як центр своїх національних рухів, а українські більшовики підхопили цей термін. Оскільки українізація відбувалася з середини 20-х років повним ходом, представляти Радянську Україну як маяк української державності було неважко. Більшість населених українцями західних регіонів опинилася під фактичною окупацією, і гноблення там відчувалося майже в усіх сферах громадського та культурного життя.

Складна політична та культурна ситуація склалася в Галичині, що була під владою Польщі. Її населення становило 5 мільйонів осіб, з яких близько 4,4 мільйона були українцями. Версальський та Ризький мирні договори, а також конституція Польщі гарантували українцям правову рівність та право на створення власних шкіл і використання української мови в публічній сфері. Але фактичні умови не відповідали міжнародним зобов’язанням, взятим на себе молодою Польською державою. Гіркі спогади про польсько-українську війну були ще свіжі, а під час війни та відразу після неї польська влада інтернувала близько 70 тисяч українців. Українці бойкотували польські інституції у регіоні: вони відкрили власний підпільний університет та ігнорували польський перепис населення 1920 року й вибори 1922-го. Але ця тактика виявилася неефективною після березня 1923 року, коли Конференція амбасадорів, створена Паризькою мирною конференцією, ухвалила рішення визнати права Польщі на Галичину. Це рішення позбавило галицьких українців останньої надії на західне втручання, що могло б поліпшити їхнє становище й залишило їх наодинці розбиратися з новими політичними обставинами.

Конференція амбасадорів ухвалювала рішення, маючи на увазі, що українці отримають певну форму автономії. Цього так і не сталося, оскільки національна політика Польської держави була спрямована не лише на політичну, а й на культурну асиміляцію меншин. Влада розглядала меншини (до яких, крім українців, належали також білоруси, німці та євреї) як головний внутрішній виклик стабільності режиму, що 1926 року перетворився з республіки на диктатуру. Дискримінаційна політика щодо української більшості в Галичині проявилася в так званому Lex Grabski — законі 1924 року, що дістав назву на честь польського міністра освіти Станіслава Грабського, який ввів обмеження на використання української мови в системі освіти й почав практику перетворення українських шкіл на двомовні польсько-українські.

Мова стала ключовим чинником культурної полонізації меншин. У східній Галичині, де 1910 року