Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий

Врангель оголосив себе головою уряду півдня Росії, але насправді він контролював лише Кримський півострів та смужку землі на північ від нього. Він та його міністри хотіли відновити всю Російську імперію, що було легше сказати, ніж зробити. Незважаючи на підтримку Антанти, Врангель програв війну з більшовиками. Восьмого листопада 1920 року Червона армія і союзницькі загони Махна почали наступ на Крим з материка, рушивши в холодну осінню погоду через мілководдя Сиваської затоки та взявши штурмом укріплення білих на Перекопському перешийку — смузі завширшки 7 км, що з’єднував півострів з материком. Сімнадцятого листопада вони увійшли до Ялти. Генерал Врангель евакуював залишки своєї армії до Стамбула. Ті, хто залишився — близько 50 тисяч солдатів та офіцерів, — загинули під час наймасовішої різанини цієї війни. Це було не лише останнє масове вбивство кривавої революційної війни, а й прелюдія до не менш кривавого панування більшовиків над величезною країною, до складу якої силоміць включили більшість території України.

У березні 1921 року представники Російської Федерації, Радянської України та Польщі підписали мирний договір у Ризі, за яким встановлювався новий польсько-радянський кордон. Відповідно до умов договору, Польща не лише зберігала за собою Галичину, а й отримувала Волинь, що до того належала Росії. Україна виявилася поділеною не між двома державами, як напередодні Першої світової війни, а між чотирма. Буковина, захоплена Румунією 1918 року, залишилася під контролем Бухареста, у той час як Закарпаття було відібрано в ослабленої поразкою Угорщини й передано новоствореній Чехословацькій державі. Чехи та словаки, поляки та литовці — усі здобули власні незалежні держави, у той час як українці, незважаючи на неодноразові зусилля зі здобуття незалежності, отримали лише автономію в складі контрольованої росіянами радянської держави.

Як можна пояснити такий результат? Причин багато. Одна з них — це присутність більш могутніх та агресивних сусідів, які претендували на українські території. Але ключовим чинником була незрілість українського національного руху й пізнє сприйняття ідеї державності та незалежності і в австрійській, і в російській частинах України. Якщо в австрійській Галичині поділ на прихильників української та загальноросійської ідентичності був подоланий до 1918 року, то в Наддніпрянській Україні він тривав і під час війни та революції. Регіоналізм, що виник внаслідок різних історичних траєкторій окремих частин України, був серйозною перешкодою як в австрійській Україні, де динаміка національного будівництва значно відрізнялася в Галичині, Буковині та Закарпатті, так і в Наддніпрянській Україні, де ідея української державності мала набагато більшу підтримку в колишній Гетьманщині та колишньому польському Правобережжі, ніж у степових регіонах на сході та півдні. Міста, особливо великі, населені неукраїнцями, залишилися за межами українського руху за незалежність, який ґрунтувався майже виключно на підтримці селянських мас.

З урахуванням цих обмежень, що зв’язували український національний проект, виникає ще одне важливе питання. Як міг новонароджений національний рух, що вперше сформулював політичну мету незалежності тільки наприкінці XIX — на початку XX століття й не сприймав її як практичну мету аж до початку 1918 року, зміг досягти значних успіхів на політичній сцені, де домінували колишні імперські сили та значно більше розвинені національні рухи? Революційний вплив Першої світової війни та крах імперій створили несподівані можливості для українського руху в 1917–1918 роках, і він сповна скористався ними. Український національний проект вийшов із кривавого безладу Першої світової війни набагато зрілішим, ніж раніше. Незважаючи на невдалу спробу створити єдину державу з габсбурзької та Наддніпрянської України, ідеал єдиної та незалежної державності став головним елементом у новому українському символі віри.

Розділ 20

КОМУНІЗМ І НАЦІОНАЛІЗМ

Під час міжвоєнного періоду (1918–1939) українці стали найбільшою нацією Європи з невирішеним національним питанням. Українці не мали самостійної держави, а їхні землі були поділені між чотирма державами: більшовицькою Росією, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. До складу Радянської України, що згодом увійшла до керованого Росією Радянського Союзу, були включені центральні та східні українські землі; вона мала спільний кордон із Польщею на Волині та Поділлі згідно з умовами договору в Ризі та з Румунією по Дністру Антанта визнала дністровський кордон у Паризькому договорі з Румунією 1920 року, однак радянська влада заперечувала його.

Кожен з урядів, яким потрапила до рук українська територія, намагався вирішити українське питання по-своєму, використовуючи низку стратегій — від компромісу до придушення. Ішлося в першу чергу про ідеологію та культуру. Протягом усього XX століття у Європі конкурували між собою дві ідеології та системи поглядів — комунізм та націоналізм. В українському випадку, як і в багатьох інших, націоналізм і комунізм не тільки боролися один проти одного, а й прагнули до взаємної адаптації в гібридному вигляді націонал-комунізму. Унаслідок різних шляхів мобілізації української політичної і культурної ідентичності виникла низка українських національних проектів, що намагалися замінити собою українські ліберальні та соціалістичні проекти довоєнної доби. Двома найвпливовішими новими проектами виявилися радянський варіант націонал-комунізму в Радянській Україні (Українській Соціалістичній Радянській Республіці, або УСРР) та радикальний націоналізм, поширений здебільшого в Галичині та на Волині, що перебували під владою Польщі. Взаємодія між цими двома моделями української самосвідомості багато визначатиме в історії країни XX століття.

У грудні 1922 року Українська Соціалістична Радянська Республіка (1937 року її назву змінять на Українську Радянську Соціалістичну Республіку), комуністичне державне утворення, що включало центральні та східні українські землі, уклала договір із Російською Федерацію, Білоруською та Закавказькою республіками про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Створення СРСР стало наслідком втручання Володимира Леніна в дебати між Йосипом Сталіним, який обіймав новостворену посаду Генерального секретаря ЦК РКП(б), та більшовицькими лідерами Грузії та України. Сталін хотів, щоб Україна та інші республіки увійшли до складу Російської Федерації на правах автономії. Лідери українських комуністів опиралися цьому. До їхнього числа входили старі більшовики та колишні українські соціалісти-боротьбисти, які вважали, що соціальна революція передбачає національне визволення і що створення дійсно суверенних радянських республік буде найкращим досягненням і того, й іншого. Ленін, який мріяв про світову революцію і уявляв собі Китай, Індію, Німеччину, Францію та Сполучені Штати у складі союзу в майбутньому, підтримав українську позицію.

Союз багато в чому був створений з урахуванням України. Його безпосереднім завданням було утримати українців усередині радянських кордонів, поляків тримати подалі від них, а росіянам не давати безроздільно панувати в новій країні. Москва вважала українців, чиї лідери, перш за все Симон Петлюра, показали себе здатними до розв’язання масових селянських повстань, найбільш неспокійною і непокірною етнічною меншиною під її правлінням, одночасно розглядаючи російські націоналістичні