Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий
Зростання кількості задекларованих поляків за підсумками перепису було не лише наслідком офіційної підтримки польської мови, а й урядової політики, що заохочувала польську міграцію до Східної Галичини. Незабаром після здобуття незалежності польське керівництво вирішило роздробити великі землеволодіння і розподілити їхні ділянки між селянами. У Галичині та в інших частинах держави, населених українцями, це означало втрати для польських поміщиків, які володіли більшою частиною землі, та здобутки для українських селян. У відповідь на це уряд запровадив політику пільг для польських ветеранів та фермерів, які переселялися до Галичини. Та сама політика застосовувалася й на Волині, колишньому володінні Російської імперії, де поляки історично становили меншу частину населення, ніж в австрійській Галичині. На Волині уряд виділив 40% усіх земель, які стали доступні в результаті реформи польським колоністам. Під час міжвоєнного періоду до українських земель Польської держави — Галичини, Волині та Підляшшя — переїхало близько 300 тисяч етнічних поляків.
Подальші події підштовхували українців, які становили абсолютну більшість у селах, і євреїв, які становили понад 70% населення маленьких містечок Галичини, залишати свій край та країну. Економічний застій та зневажливе ставлення центру до східних околиць значною мірою вплинули на зростання еміграції. Видобуток нафти в Галичині впав на 70% від свого піку напередодні Першої світової війни, але жодної іншої галузі, що могла б замінити його, якщо не брати до уваги невеликого лісового та сільського господарства, у краї не існувало. Українські селяни намагалися покращити своє становище, відроджуючи кооперативний рух, що існував під час австрійського правління. Найуспішнішим був «Маслосоюз», що витримував конкуренцію не лише вдома, а й експортував свою продукцію до Чехословаччини, Австрії, Німеччини та інших європейських країн. До «Маслосоюзу» приєднався майже кожен український фермер. Але кооперативи не могли кардинально поліпшити скрутне становище українського села. За майже повної відсутності робочих місць у місті малоземельні селяни (понад половину селян мали ділянки не більш ніж 5 акрів) часто не мали іншого вибору, окрім як залишити країну. У міжвоєнний період з Польщі виїхало близько 200 тисяч українських селян. Багато з них завершували свій шлях у США, а після того як у середині 1920-х років там припинили імміграцію, у Канаді та Аргентині. Приблизно стільки ж із Польщі виїхало і євреїв, з яких більшість (до 75 тисяч) поїхала до Палестини, а решта — до Аргентини та США. Єврейську еміграцію підштовхувало як подальше погіршення економічних умов (більшість євреїв у Галичині та решті Польщі жили у злиднях), так і зростання антисемітизму, що призвело до бойкоту єврейських крамниць, ініційованого польськими націоналістами, та нападів на єврейські громади. У другій половині 1930-х років, після смерті Юзефа Пілсудського — голови держави, який намагався приборкати антисемітизм, — десятки євреїв були вбиті й сотні дістали поранення в заворушеннях і сутичках по всій Польщі. Польський уряд намагався «вирішити єврейське питання», просячи в західних держав та їхніх єврейських громад допомогти збіднілим євреям Польщі або взяти до себе єврейських біженців. Західні уряди не реагували.
Економічна та культурна політика, що впроваджувалася Польщею на українських землях у 1920-ті роки, прямо суперечила заходам, що їх проводили в той час більшовики в Радянській Україні. Замість сприяння стрімкій індустріалізації, польська влада покладалася на сільське господарство; замість інтеграції українців до державного апарату заохочувала їхню еміграцію та приплив до регіону не лише польських адміністраторів, а й польських колоністів. Але Польська держава мала важливу рису, якої ніколи не було в Радянському Союзі, — політичну систему, побудовану на принципах виборчої демократії. Навіть після того, як 1926 року Юзеф Пілсудський влаштував переворот, Польська держава зберігала елементи політичного плюралізму та релігійної толерантності, що дозволяло українцям засновувати власні партії, церкви та культурні організації.
Після поразки української державності в Галичині 1919 року греко-католицька церква відновила свою роль головної національної інституції, а її голова, митрополит Андрей Шептицький, набув статусу загальновизнаного національного лідера. Якщо перше не було новим явищем (церква виконувала цю роль принаймні з часів революції 1848 року), то виконання Шептицьким ролі національного лідера було новиною. Нащадок русинського шляхетського роду, що вже дав церкві одного митрополита у XVIII столітті, Шептицький народився у католицькій сім’ї, що культурно полонізувалася багато років до його народження. Багато хто в українському суспільстві розглядав його долучення до греко-католицької церкви, що на початку XX століття піднесла його на найвищий щабель церковної ієрархії, як спробу поляків захопити останню «національну» інституцію в краї. Але в міжвоєнний період Шептицький, який відчував себе більше лояльним підданим Австро-Угорщини, ніж сином Польщі, доклав усіх зусиль, щоб захистити церкву та її парафіян від полонізаційних зусиль нової держави. З поширенням польської мови й відмовою влади вказувати національність як категорію перепису, релігія, у цьому випадку греко-католицька, стала одним із головних маркерів української самосвідомості в міжвоєнній Галичині.
В українській політиці міжвоєнної Галичини домінувало Українське національно-демократичне об’єднання — партія з глибоким довоєнним корінням, лідери якої походили з лав Української національно-демократичної партії австрійських часів. Нова ера в галицькій політиці настала 1929 року, коли Українська військова організація (УВО), підпільна мережа на чолі з полковником Євгеном Коновальцем, який боровся за незалежність у Східній Україні в 1918–1919 роках, перетворилася на Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Нова організація успадкувала від попередника програмну мету — незалежність України та іредентизм[33], а також конспіративну структуру та терористичну тактику для досягнення своїх цілей. Новою була ідеологія радикального націоналізму, якої ветерани війн за незалежність 1918–1921 років ніколи не мали. Ця ідеологія засуджувала ліберальний націоналізм лідерів довоєнного українського руху, яких ОУН звинувачувала в обмеженні питаннями мови та вихованні культури поразництва. Вона проголошувала націю найвищою цінністю і ставила своєю метою створення «нової людини». Цю ідеологію допоміг сформулювати Дмитро Донцов, уродженець східної України та колишній соціал-демократ. Сам Донцов ніколи не був членом ОУН, але своїми творами сформував нове покоління її лідерів та
