Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий
Господар Кремля був явно стурбований перспективами виживання режиму. Він так і не оговтався після раптового нападу польських та українських військ на Київ навесні 1920 року. Тоді колишні українські есери, що було увійшли до радянських органів влади, приєдналися до військ Юзефа Пілсудського й Симона Петлюри, що наступали. Сталін побоювався повторення 1920 року в більшому масштабі. На початку 1930-х років кількість членів партії в Україні сягнула півмільйона, з яких 60% були етнічними українцями, що було результатом політики українізації. Чи залишилися б ці кадри вірними Сталіну в разі повторного вторгнення Пілсудського? Він мав щодо цього серйозні сумніви. У липні 1932 року Радянський Союз підписав пакт про ненапад із тим самим Пілсудським, що гарантував відсутність будь-якого агресії із Заходу протягом наступних трьох років. На думку Сталіна, настав час «приборкати Україну», реквізувавши зерно й давши урок селянам, які опиралися колективізації, а також очистити український партійний апарат від тих, хто відмовлявся виконувати його накази.
Лист Сталіна до Кагановича містив докладний план уникнення «втрати» України. Він запропонував замінити тодішніх лідерів української партії та уряду, а також керівництво таємної поліції новими кадрами. «Поставити собі за мету перетворити Україну за найкоротший термін на справжню фортецю СРСР, на справді зразкову республіку», — писав він. У листопаді 1932 року Сталін відправив в Україну заступника голови ОГПУ Всеволода Балицького, щоб той узяв під контроль апарат таємної поліції в республіці. У грудні вождь перетворив засідання Політбюро, присвячене питанню хлібозаготівель, на платформу для нової атаки на українське партійне керівництво, звинувативши його не лише в невиконанні планів, а й у спотворенні лінії партії щодо українізації. «Центральний комітет і Рада Народних Комісарів зазначають, — стверджувалося в постанові, підготовленій за наказом Сталіна, — що замість правильного більшовицького проведення національної політики в низці районів України, українізація була проведена механічно, без урахування конкретних особливостей кожного району, без ретельного добору більшовицьких українських кадрів, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та іншим створення легальних прикриттів, їх контрреволюційних осередків і організацій».
Постанова Політбюро означала кінець українізації в районах Північного Кавказу й Далекого Сходу, заселених українцями. Вона також стала підставою для наступу на політику українізації та її кадри в самій Україні, призвівши до звільнень або арештів сотень, якщо не тисяч партійних функціонерів і самогубства Миколи Скрипника, наркома освіти та основного провідника українізації на державному рівні. Сталін звинуватив українських націоналістів у країні й за кордоном у тому, що вони підбурюють селянство до саботажу партійної політики та приховування зерна від держави, тим самим підриваючи кампанію індустріалізації. Напад на українське селянство ішов пліч-о-пліч із нападом на українську культуру та ідентичність. Голод, що почався в Україні після видання постанови Політбюро про хлібозаготівлі та українізацію, став наслідком не лише сталінської політики щодо селянства та партійних кадрів, а й змін у національній політиці, що зрівняла опір хлібозаготівлям із націоналізмом.
У грудні 1932 року Сталін відправив в Україну та на заселену здебільшого українцями Кубань Кагановича й голову радянського уряду В’ячеслава Молотова забезпечити виконання нереалістичного плану хлібозаготівель. Очолені московськими уповноваженими та залякані ДПУ, українські партійні функціонери витягли все, що могли, з селянства, яке голодувало, а в багатьох випадках помирало від голоду. Влада карала ті села, що не могли виконати планів, припиняючи постачання всіх товарів першої необхідності, у тому числі сірників та гасу, і конфіскуючи не лише зерно, а й свійських тварин і все їстівне. Повідомлення про перші смерті, спричинені новим голодом, з’явилися вже в грудні 1932 року; до березня 1933 року смерть від голоду стала масовим явищем. Тепер стривожені партійні керівники бомбардували Харків та Москву проханнями про допомогу. Вона прийшла в недостатньому обсязі й занадто пізно, щоб врятувати мільйони голодуючих селян. Більшість жертв загинула наприкінці весни й на початку літа, коли запаси продовольства закінчилися повністю. Багато з них померли через те, що їли траву або ранні овочі — їхні шлунки не змогли перетравити сирі продукти після кількох місяців голоду.
Найсильнішого удару зазнали лісостепові території тодішньої Київської та Харківської областей (сьогодні це території Київщини, Черкащини, Полтавщини та Харківщини), які постраждали від голоду на початку весни — тамтешні селяни були занадто слабкі, щоб забезпечити належну сівбу, мали обмаль запасів і стали першими жертвами. На кінець 1933 року Київська та Харківська області втратили до мільйона мешканців кожна. Основні райони вирощування зернових в українських степах (тодішні Одеська та Дніпропетровська області) втратили понад 300 тисяч осіб. Менше постраждав індустріальний Донбас, де 1933 року від голоду померло 175 тисяч осіб. Степові райони менше постраждали від голоду, ніж лісостеп, бо не пережили голоду минулого року; також, якщо становище ставало дійсно нестерпним, селяни могли знайти притулок на будівельних майданчиках та підприємствах Запоріжжя, Кривого Рога або Донбасу. Крім того, навесні 1933 року центральний уряд мав набагато більше бажання постачати зернову допомогу на південь, ніж у центр України: Москва потребувала більше зерна, і єдиним шляхом отримати врожай було збереження життів людей-рабів у великих зернових районах. Решту залишили помирати. За останніми підрахунками, унаслідок голоду в Україні загинуло близько 4 мільйонів людей, що неймовірно спустошило країну — між 1932 та 1934 роками від голоду загинув кожен восьмий.
Голод створив іншу Радянську Україну. Сталін зумів утримати її в своїх руках, очистивши партійний та державний апарат від тих, хто не хотів іти проти власного народу й забирати в голодних людей останні харчі: у першій половині 1933 року з понад 500 секретарів райкомів партії більш як половина втратили свої посади, багато з них були заарештовані та вислані. Решта ішли за партійною лінією, якою б вона не була. Це були саме ті кадри, які Сталін хотів зберегти, принаймні на деякий час. Також він отримав нове «соціалістичне» селянство. Ті, хто пережив голод, отримали свій урок: вони могли вижити, лише приєднавшись до запроваджених партією колгоспів, що оподатковувалися за нижчою ставкою, ніж одноосібники, а навесні 1933 року були єдиними господарствами, яким надавалася урядова допомога. Колективізація абсолютної більшості домогосподарств і землі, тепер уже ставши фактом, різко змінила економіку,
