Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий

Чи був Великий голод (Голодомор) умисним актом геноциду проти України та її народу? У листопаді 2006 року український парламент визнав його саме таким. Низка парламентів та урядів світу прийняла схожі резолюції, у той час як російський уряд запустив міжнародну кампанію з компрометації української позиції. Політична полеміка й наукова дискусія про природу українського голоду тривають досі, зосередившись в основному на визначенні терміна «геноцид». Але навколо вирішальних фактів та інтерпретацій голоду 1932–1933 років досягнуто широкого консенсусу. Більшість учених згодні, що це було дійсно штучне явище, зумовлене офіційною політикою; хоча воно також охопило Північний Кавказ, Нижнє Поволжя та Казахстан, проте лише в Україні воно було наслідком політики з чітким етнонаціональним забарвленням: голод почався незабаром після рішення Сталіна про припинення політики українізації в поєднанні з наступом на українські партійні кадри. Голодомор завдав українському суспільству серйозної травми, позбавивши його здатності чинити відкритий опір режиму на покоління вперед.

Сталін використав Великий голод для того, щоб перетворити Україну на «зразкову радянську республіку», як він писав у листі до Кагановича. Перенесення столиці 1934 року з Харкова до Києва, де інтелігенція, спустошена чистками, уже не становила загрози для радянського режиму в Україні, завершив перетворення автономної і часто незалежно налаштованої республіки на звичайну провінцію Радянського Союзу.

Як і хотів господар Кремля, Україна стала зразком радянської індустріалізації та колективізації. До кінця 1930-х років обсяг промислового виробництва в Україні у 8 разів перевищив рівень 1913 року, лише трохи відставши від найбільшої з радянських республік — Росії. Аграрний сектор був повністю колективізований — 98% від загального числа домогосподарств та 99,9% орних земель опинилось у колективній власності. Але бездоганну статистику колективізації дискредитували катастрофічні показники розвитку сільського господарства. 1940 року в Україні було вироблено 26,4 мільйона тонн зерна, лише на 3,3 мільйона більше, ніж 1913 року, що продемонструвало збільшення сільськогосподарського виробництва лише на 13%. Село, спустошене Голодомором та колективізацією, не могло йти в ногу з містом, де швидко зростала промисловість. Хоча Україна зазнала швидкої індустріалізації та модернізації, вона заплатила величезну ціну за цей «стрибок уперед». Між 1926 та 1937 роками населення Радянської України зменшилося з 29 до 26,5 мільйонів, сягнувши трохи більш як 28 мільйонів 1939 року.

Багато українців усіх етнічних груп загинуло під час Великого терору — численних хвиль арештів, страт і заслань, що охопили Радянський Союз у 1936–1940 роках, сягнувши піку 1937 року. У 1937–1938 роках в Україні було заарештовано 270 тисяч осіб, майже половину з них було страчено. Великий терор переслідував ту саму мету, що й більшість заходів Сталіна 1930-х років, — забезпечити виживання режиму та становище Сталіна як верховного лідера. Своїх колишніх союзників, а згодом ворогів з-поміж керівників партії та держави, у тому числі Льва Каменева, Григорія Зінов’єва та Миколу Бухаріна, він розстріляв. В Україні така ж доля спіткала й лідерів партійного, державного та чекістського апарату, які показали свою вірність Сталіну під час Голодомору. Режиму були потрібні слухняні кадри, які б не знали про злочини минулого й сумлінно служили своєму вождю. Крім партійних кадрів, терор сильно зачепив колишніх членів небільшовицьких партій і представників національних меншин. Україна як прикордонна республіка з численними меншинами, у лояльності яких сумнівався режим, знову потрапила під пильну увагу центру. На верхівці ієрархії ворогів опинилися етнічні поляки та німці. Поляки становили близько 20% заарештованих, а німці — близько 10%. СРСР зробив мішенню обидві групи, чия частка від загальної кількості населення не сягала й 1,5%, розглядаючи їх як потенційних шпигунів та «п’яту колону» Польщі та Німеччини.

1938 року Сталін відправив свого нового «віце-консула» Микиту Хрущова в Україну, щоб той провів останні репресивні заходи й підготував республіку до можливого початку війни. Завдання Хрущова було тим самим, що й у попередників: перетворити Україну на соціалістичну фортецю. «Товариші, — заявив Хрущов делегатам українського партійного з’їзду в червні 1938 року, — ми повинні докласти всіх зусиль для того, щоб завдання та директиви ЦК Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) і товариша Сталіна — перетворити Україну на неприступну для ворогів фортецю — були виконані з честю». Наступні кілька років стануть перевіркою Хрущовського «редуту» на міцність.

У жовтні 1938 року уряд «вкороченої» Чехословаччини (на той момент вона вже розчленовувалася Гітлером) призначив українського діяча, отця Августина Волошина, керувати урядом автономного Закарпаття, перейменованого з Підкарпатської Русі на Карпатську Україну. Слідом за цим рішенням відбулося передавання населених угорцями місцевостей Закарпаття Угорщині. Карпатська Україна Волошина «недоотримала» від Праги два головні міські центри — Ужгород та Мукачеве. Новий український уряд замінив короткочасну адміністрацію русофільської орієнтації і прийняв українську мову як офіційну. Він також створив власні воєнізовані підрозділи для боротьби з угорськими та польськими військовими формуваннями. Названі «Карпатською Січчю» (на честь галицьких «Січових стрільців» та запорозького козацтва), ці підрозділи включали не тільки місцевих, але й українців з інших регіонів, зокрема молодих членів ОУН, які приїхали з тодішньої Польщі боротися за справу української державності.

1939 рік почався з чуток у європейських міністерствах закордонних справ про те, що Гітлер планує використати Карпатську Україну для нападу на Радянську Україну та «возз’єднання» усіх українських земель під своїм контролем. У січні Гітлер запропонував польському міністру закордонних справ Юзефу Беку, що перебував із візитом у Німеччині, обміняти Данциг та польський коридор до Балтійського моря на нові території в Україні, що будуть здобуті Німеччиною в результаті вторгнення до СРСР. Бек відхилив цю пропозицію. Незалежно від позиції Бека, Гітлер вирішив не грати українською картою проти Сталіна, принаймні не відразу. Коли його війська увійшли до Праги в березні 1939 року, щоб припинити існування Чехословаччини, Гітлер виступив проти створення незалежної Української держави й віддав Закарпаття своєму союзникові — Угорщині. Уряд автономного Закарпаття зустрів це рішення з подивом та протестом, який не обмежився словами.

П’ятнадцятого березня 1939 року, коли війська Гітлера вступили до Праги, парламент Карпатської України проголосив незалежність своєї землі. Нова країна вибрала кольорами державного прапора синій та жовтий і ухвалила український національний гімн «Ще не вмерла Україна» як свій власний. Проголошення незалежності не зупинило угорську армію, що рушила до регіону, не зустрічаючи опору чехословацьких військ. Єдиною силою, що протистояла угорському наступу, були бійці підрозділів «Карпатської Січі». «У той час, коли 8 мільйонів чехів підкорилися німецькій владі, не чинячи ані найменшого опору, тисячі українців виступили проти багатотисячної угорської армії», — писав український репортер того часу. Загалом у «Карпатській Січі» було близько 2 тисяч бійців. Оскільки сили