Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька - Данило Борисович Яневський

Отримавши це «призначення», В. Лисий, за його словами, негайно пішов до Я. Стецька, якого «знав особисто з Тернополя як доброго учня в гімназії та як начитаного хлопця…У розмові з ним я спитав, якими засадами кермується їх організація при будові української державності. Замість відповіді я одержав від нього цикльостилеву брошуру, яка, як я вдома прочитав, нічого не була варта». Вислухавши негативне ставлення гостя до «призначення», Стецько негайно запропонував Лисому посаду голови обласної управи, «як він висловився, «воєводи в Тернополі». Після «короткої» та «куртуазійної» розмови сторони розійшлися на різні боки «як старі знайомі».

Далі В. Лисий описує єдине «засідання» Державного/ Крайового правління, яке відбулося після інтернування Стецька та деяких інших діячів з «бандерівського» уламку ОУН, тобто в дні після 9 липня. На це «формальне» засідання, – вказує мемуарист, – «з’явився представник служби безпеки (тобто СД. – Д. Я.) Кальф та зажадав печаток правління, і Л. Ребет йому дві малі печатки передав», після чого закрив засідання.

Ребет Лев – Роман (1912–1957). Народився в м. Стрий (сучасна Івано-Франківська обл.) у сім’ї поштового службовця. Член ОУН з 1929 р. Випускник юридичного факультету Львівського університету. Неодноразово заарештовувався за націоналістичну діяльність. У 1934–1938 рр. – провідник крайової екзекутиви ОУН на території сучасної Західної України. Заарештований німцями 12 липня 1941 р. До грудня 1944 р. – в’язень концтабору Аушвіц. Після звільнення виїхав до Мюнхена, очолював ОУН (с-д). 1948 р. – співініціатор та співорганізатор створення ОУН («революційної», т. зв. «двійкарі»). З 1950 р. – голова Закордонного представництва УГВР. Доктор права (УВУ, 1949 р.), професор (УВУ, 1954 р.). Убитий терористом-агентом КДБ. 2010 р. перепохований на Личаківському цвинтарі (Львів).

Не залишивши каменя на камені на повоєнних споминах Ребета, В. Лисий подає склад «Державного/Крайового правління», посилаючись при цьому на спомини Романа Ільницького (див. список Лисого/Ільницького).

Висновок активного учасника національного руху співзасновника Української головної визвольної ради (про нього ми розповідали в розвідці «Проект „Україна”»: «Жертва УПА, місія Романа Шухевича») такий: «коли дивитись на Акт 30 червня з історичної перспективи, то, перш за все, треба ствердити відповідь усім критикам, що політична ситуація українського народу під час Другої світової війни і після не була б кращою, якщо б Акта 30 червня не було проголошено. Навпаки, вона була б гіршою, бо вона була кинула б українців в обійми коляборації з німецькими окупантами, як злом позірно меншим від більшовицької окупації. Крім цього, українська визвольна політика не мала б цього історичного часу доказів волі українського народу мати свою державу. Акт 30 червня дав докази існування такої волі…».[172]

Скласти загальне уявлення про ставлення німецької сторони до вікопомного Акта 30 червня дають змогу два документи. Перший – офіційна «нотатка», датована 21 липня. Таємний радник МЗС такий собі Баум відповідає на лист Бюро Рейхсміністра закордонних справ Ріббентропа від 16 липня: «У подіях 30.6 у Львові йшлося про несподіваний поворот, здійснений людьми Бандери, які, мабуть, хотіли таким чином забезпечити собі першість серед інших українських груп. З цією метою, – вказує гер Баум, – було використано захід, проголошений спершу лише як свято визволення національних українців Львова, щодо участі в якому…представники німецьких збройних сил не мали ніяких застережень. Не поставивши перед тим до відома жодної німецької установи, заступник Бандери Ярослав Стецько – щойно після того, як відбулися… загальні привітання, несподівано прочитав прокламацію Бандери про встановлення української державної влади в Західній Україні, про ведення війни цим новим державним утворенням «пліч-о-пліч» з Рейхом проти Радянського Союзу і про призначення Стецька керівником крайового уряду Західної України…професор Кох, який був присутнім як представник абвера на львівських зборах і привітав їх як свято визволення ще перед відчитанням прокламації, у різких висловах заявив панові Стецькові про нелояльність його поведінки і разом з іншими представниками німецьких збройних сил залишив зал…

Реакцією з німецького боку стали розпорядження про заходи безпеки, вжиті до Бандери та деяких його найближчих співробітників, які, хоч і були відносно м'якими, проте були повинні усвідомити їм справжній стан справ. Бандеру змусили виїхати з Генерального губернаторства, де він доти перебував, до Берліна: тут його деякий час утримували під домашнім арештом: тепер він все ще перебуває під почесним арештом, проте має свободу пересування в межах Великого Берліна. Так само вчинили і