Нарис історії України. Том 2 - Дмитро Іванович Дорошенко

чином погубити Мазепу. До свого наміру Кочубеї притягли й свого родича Іскру. Вони подали цареві донос аж на 27 пунктів. У тому був відпис патріотичного вірша Мазепи, де він тужить над сумною долею України, над браком згоди між її синами й закликає українців, обєднатись і рятувати свою батьківщину («Всі покою щиро прагнуть»). Але в Москві до такої міри звикли, що всякі доноси з України пишуться з чисто особистих мотивів, що й у даному випадку побачили не що інше, як зведення особистих порахунків. Кочубея й Іскру заарештовано й вивезено до Москви, і з наказу царя його міністри самі робили донощикам допит у Вітебську. Кочубей та Іскра, обоє вже старі люди, не витерпіли мук на тортурах і заявили, що свій донос написали по злобі на гетьмана і що все, що в ньому написано, то неправда. Тоді московський суд присудив їх до смерти з тим, щоб сама страта відбулася на Україні. Обох привезено на Україну, й там, недалеко від Київа, літом 1708 року, серед козацького табору їм відрубано голови. Але те, про що вони писали в своєму, дуже незручно й навіть наївно складеному доносі, була правда. Вся ця історія примусила Мазепу ховати свій намір в іще більшій таємниці. Та в той час, як нещасним Кочубееві й Іскрі рубали голови, справа вже наближалася до своєї розвязки: Карл XII уже марширував із своїм військом на Москву, й гетьман збирався в разі шведського успіху перейти отверто на його бік.

Доля походу Карла на Україну е одним із найяскравіших у цілій всесвітній історії Зразків загибелі великого підприємства, якому, здавалося, всі обставини пророкували безперечний успіх. Тим більше вразила всіх катастрофа, якою скінчився цей похід. Існує величезна література, присвячена історії цього фатального походу, головно російська й шведська. До недавніх часів у цій літературі панував більш-менш одностайний погляд на нещасливого героя походу, на Карла XII: його вважали за незвичайно хороброго й відважного вояка, але відмовляли йому таланту стратега. Вчинки Карла в часі війни признавалися за яскравий зразок авантюристичної стратегії, котра в своїх наслідках загубила шведську армію, одну з найліпших у Европі, й самій Швеції завдала невилічимі рани.

За останні десятки років у цих поглядах зайшли значні зміни. Ціла низка дослідників, головно шведських (Артур Стіллє, Ернст Карльсон, Карл Беннедіх та інші) взялася наново студіювати історію Карлових походів і, на основі нових документальних матеріялів, досліджуючи ці походи з чисто військового погляду, перевела свого роду реабілітацію шведського короля, як стратеґа. Вони показали, що виною катастрофи була не його стратегія, сама по собі дуже добра, лише фатальний збіг зовнішніх обставин, супроти яких був безсилий і найбільший військовий ґеній. Дуже цінні знадібки до історії походу Карла на Україну дали також праці українського військового дослідника, ґенерала М. Юнакова.

Альтштрандський мир 1706 року поставив Карла на висоту могутности. Його завзятий противник Авґуст Саксонський був зломлений, зрікся польської корони й виконав цілий ряд понижуючих умов, які поставив йому побідник, аж до видачі шведам Паткуля, якого дожидали муки й смерть, у той час, як саксонські зрадники, які перейшли були на бік шведів, увільнялися від усякої кари. На польський трон був посаджений Станіслав Лєщинський, в повному значінні слова креатура шведського короля. Міжнародній престиж Карла стояв незвичайно високо. Данія й Прусія не сміли проти нього й ворухнутись. Австрія, Франція, Анґлія й Голяндія схилялися на бік Карла. Французька дипльоматія енергійно його піддержувала. Туреччина була готова в разі його успіху в поході на Москву пристати до нього. Шведські краї були добре захищені. Карл розпоряджав величезним, як на ті часи, контингентом війська: 110.000 людей, при чім це було першорядне військо. Всі ці сили Карл міг обернути проти Москви. Головна армія під проводом самого короля мала нанести рішучий удар цареві. До неї мав прилучитися корпус Левенгавпта, який віз провіянт і муніцію з Ліфляндії. Армія генерала Любекера в Фінляндії мала завдання звязувати тут значніші російські сили й загрожувати Петербургові. Корпус ґенерала Красса мав завдання вирушити разом із військом Станіслава Лещинського на Україну.

Пізнім літом 1707 року Карл вирушив із своєю армією з Саксонії на схід. Поки він завдавав у Саксонії рішучий удар Августові, московський цар окупував своїм військом Польщу, де сила Станіслава Лещинського мала зовсім номінальний характер. Тепер Карлові доводилося завойовувати Польщу знову. Дві дороги лежали перед ним у напрямку до Москви: або йти на південний схід через Волинь на Україну й звідти, зміцнивши себе силами Мазепи, йти на Москву, або ж іти на Москву просто через Литву. Карл вибрав цей останній шлях, бо він давав йому змогу бути в звязку з шведськими провінціями на східньому березі Балтійського моря й бути в контакті з розложеними там шведськими силами. Протягом 6 місяців шведська армія пройшла 900 кільометрів і з початком березня 1708 р. досягла містечка Сморгоні на південний схід від Вільни. Понад Вислою стояла московська армія. Але Карл дуже зручно обійшов її з правого флянґу, й москалі мусіли ввесь час перед ним відступати. З бою взяли шведи лінію річки Німана. Москалі, відступаючи, нищили й руйнували все на своєму шляху, залишаючи шведам цілком спустошені області. З Сморгоні Карл рушив просто на Мінськ. З дороги він дав розпорядок, щоб Генерал Левенгавпт, що з своїм 12.000 корпусом стояв у Курляндії, вирушив йому на підмогу, зібравши яко мога більше артилерії, бойових запасів і провіянту. Сам Карл мав 38.000 війська. Всі думали, що Карл піде просто на Смоленск і далі на Москву. Розбивши москалів коло Головчина, Карл досяг Дніпра й заняв Могилів. Цілий місяць дожидав він Лєвенгавпта й, не діждавшись, рушив далі. Рушити на Москву просто та схід не дало йому те, що москалі на сотні кільометрів спустошили всю місцевість вдовж шляхів, які вели на Москву; з другого боку, щадячи свої сили, Карл не хотів атакувати московські війська, які займали дуже сильні позиції. Відійшовши до міста Татарська, всього в ста кільометрів від Смоленська, Карл різко повернув на південь у напрямку на Україну. Як доводять новіші шведські історики, Карл в цей час іще не думав іти в глиб України: він хотів тільки обійти головні московські сили з правого фронту й через північну область України, через Сіверщину, вийти на дорогу до Москви, через Брянськ і Калугу. Поспішним маршем він думав попередити царські сили, захопити Сіверщину з її багатими запасами й, забезпечивши себе таким способом, іти далі на Москву.

Але всі його пляни розбилися через