Нарис історії України. Том 2 - Дмитро Іванович Дорошенко
Ми підходимо тут до виключно важного в українській історії моменту, який звичайно звязують із іменем одної особи, а саме особи гетьмана Мазепи. Це так звана «зрада» гетьманом Мазепою московського царя й його перехід на бік шведів. Небагато в українській історії моментів, які так тяжко заважили на долі українського народу, як цей учинок знаменитого гетьмана. Можна сміливо сказати, що ввесь дальший розвиток українського життя й спеціяльно розвиток українсько-російських відносин відбувався протягом трохи не цілих двох століть під вражінням і під знаком траґічного кроку гетьмана Мазепи. Досить буде пригадати, що вже в наші часи, на початку 20-го століття, український визвольний рух був охрещений його ворогами іменем «мазепинства», а прихильників цього руху називано «мазепинцями». Біля імени Мазепи накопичилося з одного боку страшенно багато ненависти й злоби, а з другого, не менше того романтичної ідеалізації. І те й друге так впливало на самий хід історичних дослідів, що майже до самого кінця XIX століття історіографія не знає ні одної спроби хоч трохи обєктивно, sine ira et studio, розглянути життя й діяльність славного гетьмана. Коли додати до цього, що до самого кінця XIX ст. в Росії й неможливо було обєктивно писати про Мазепу, без небезпеки стягнути на себе підозріння в політичній нельояльності, трохи не в державній зраді, то буде зрозуміло, чому навіть широка спеціяльна монографія про Мазепу, написана в 1885 році знаменитим українським істориком Костомаровом, дуже далека від історичної обєктивности. Лише в 1897 році появилася перша праця, яка старалася спокійно розглянутися в історичній обстанові початку XVIII ст. й оцінити особу і вчинки гетьмана Мазепи не в залежності від традиційних і передузятих поглядів. Це була монографія Ф. Уманця «Гетманъ Мазепа». Вона викликала живий обмін думок серед спеціялістів і стала щасливим початком. Нові розсліди, а особливо нові матеріяли, знайдені по закордонних архівах, пролили багато нового світла, й трагічний момент української історії, звязаний із іменем гетьмана Мазепи, представляється нам сьогодня зовсім інакше, ніж представляла його раніше офіційна російська історіографія, а за нею повторювали й інші історики, навіть деякі українські.
Передовсім вияснено, що ціла справа зовсім не була індивідуальним учинком самого гетьмана Мазепи, ніби то подиктована якимись його особистими мотивами: це був рух цілої старшинської верстви, який тільки виніс наверх самого гетьмана, як головного представника цієї верстви й як голову української держави. Друге, цей рух опирався на певну історичну традицію і в очах його учасників представлявся льоґічним і необхідним виходом серед тих обставин, які утворилися в часі війни між Швецією й Москвою. Шведсько-український союз 1708 року, заключений між королем Карлом XII і гетьманом Мазепою, не був якимсь небувалим явищем в історії української держави. Ми бачили вже, як Богдан Хмельницький старався спертися на поміч Швеції в боротьбі проти Польщі. Ми пригадуємо, як він заключив із дідом Карла XII тісний військовий союз і провадив спільно з шведами війну проти Польщі, не вважаючи на те, що ця війна в той час ішла в розріз із політикою Москви. Швеція, як держава, що не межувала безпосередньо з Україною й не мала з нею ніяких спірних питань, була найзручнішим союзником, що його в той час могла собі знайти Україна. З упадком самостійного становища України по смерті Хмельницького й з переходом її на становище васаля Москви, шведсько-українські відносини самі собою мусіли перерватися. Тепер, на початку XVIII ст. Швеція знову виступає на політичному обрії України в критичному моменті, коли перед Україною знову повстає грізне питання: бути чи не бути? Обставини складалися так, що перемога кожного з могутніх противників несла українській державі загибель: у разі перемоги Карла Україна зробилася б добичею його союзника Станіслава Лещинського, нового польського короля; перемога Петра привела б до остаточного скасовання всякої автономії України, як це вже показала практика перших років війни; цар Петро зовсім не збирався боронити Україну, яко таку, проти шведів і поляків; він визискував її сили для своїх власних цілей, у разі ж потреби готовий був покинути її на її власну долю або ж отверто пожертвувати нею для врятування своїх інтересів, котрі лежали для нього на берегах Балтійського моря, а не на середньому Дніпрі.
Отже при такому становищі в представників провідної на Україні старшинської верстви вже в перших роках війни мусіла повстати думка, що треба самим подумати про свою власну долю. Чим ширше розгорталися війської події й чим більші жертви мусіла складати Україна на вівтар цієї чужої для її інтересів війни, тим глибше незадоволення поширювалося в усіх кругах українського населення. До гетьмана з усіх боків ішли скарги на ріжні кривди, надужиття й нестерпні тягари, які терпіло населення України від московських властей у звязку з війною. Щорічне висилання тисяч людей на фронт, примусові фортифікаційні роботи, нескінченні реквізіції харчів, цілковите припинення торговлі з закордоном, усе це з кожним роком щораз більше руйнувало край і захитувало самими основами добробуту. Кінець-кінців населення обвинувачувало в своїх нещастях правлячу старшину з гетьманом на чолі. І коли в кінці 1706 року козацькі полковники Апостол і Горленко звернулися до Мазепи з словами: «Всі ми за душу Хмельницького Бога молимо, за те, що він визволив Україну з польського ярма, а твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі!» — то ці слова були відгуком того, що думалось і говорилось по цілий Україні. Вже весною 1707 року, коли українська головна команда перебувала
