Нарис історії України. Том 2 - Дмитро Іванович Дорошенко

київської Академії; вертаючися додому, вихованці Академії займали посади вчителів, ставали видатними церковними й культурними діячами. Чимало переселяється на Україну греків та волохів. Українська держава служить предметом атракції для південних славян і взагалі для православних христіян на Балканах, пригнічених турецьким пануванням. Поруч із московським царем український гетьман виступає в ролі протектора переслідуваного мусульманством східнього христіянства. Мандрівець із далекого сходу, сирійський діякон Павло з Алєппа, що переїздив через Україну в 1654-55 рр., залишив нам ентузіястичний опис української землі й її столиці Київа. Його вразив не тільки матеріяльний добробут, цвітучий стан сільсько-господарської культури, але й високий рівень просвіти і в народніх масах, і на верхах суспільства. Він бачив, що по селах «усі вміють читати й знають порядок церковної служби та церковні співи; крім того священики вчать сиріт і не залишають їх волочитися по вулицях невігласами»; навіть жінки ходили до церкви з молитовниками в руках, а в Київі в жіночих манастирях він бачив, що всі черниці добре обучені читанню й письму й знайомі з наукою та літературою. Там же у Київі він милувався високим рівнем друкарського мистецтва, малювання й будівництва. Висока культура, мяка вдача, гостинність і привітність українського населення особливо вразили Павла Алєппського як контраст до життя на Московщині, де йому довелося перебути більше року в самій столиці і спостерігати побут самих верхів суспільства, аж до царського двору включно. Коли він перебував у Москві, то в нього «неначе замок висів на серці, думки були до краю придавлені, бо в московській землі ніхто не почуває себе вільним і веселим окрім тамошніх людей». Коли ж він вступив, вертаючися, на українську землю, його душу, як і всіх його супутників, «залила радість, і серця розширились», вони почули себе немов дома, бо люди на Україні «були приязні, ласкаві й поводилися з нами як із земляками».

Таке саме вражіння високо-культурної країни робила Гетьманщина й на інших чужоземних подорожніх, які переїздили її на переломі XVII і XVIII століть, за золотої доби Мазепи. Московський подорожній піп Іван Лукянов, що переїздив її в 1701 році, був уражений красою архітектури українських міст Глухова, Кролевця, Батурина, Ніжина, а особливо Київа. Вразило його й те самостійне місце, яке мала українська жінка в домашнім і суспільнім житті. Данський дипльомат Юст Юль, їдучи тим самим шляхом у 1711 році, навіть після московської руїни 1708-9 рр. був здивований багатством і культурністю краю. Чистота, чепурність українців, їх гарні будівлі нагадали йому Данію. Так само вразила його надзвичайна чемність українського населення й те, що жінки ходили до церкви з молитовниками.

Так, навіть обмежена й неповна форма власної держави, якою була українська держава кінця XVII віку, дала змогу українському народові, серед тяжких війн і спустошень, розвинути найкращі сторони своєї вдачі й досягти такого рівня просвіти й культури, який сміливо дозволяє поставити Гетьманщину кінця XVII віку поруч із найбільш освіченими країнами Европи. Такий був благодійний вплив життя у своїй власній державі, де українці мали змогу до певної міри влаштовувати своє життя по своїй власній уподобі.

Література до розділу 6

М. Василенко, Територія України XVII віку, «Ювілейний збірник на пошану Д. Багалія», Київ 1927.

Ів. Крипякевич, Студії над державою Богдана Хмельницького, «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», тт. 129, 130, 134-135, 139-140, 147, 151. Львів 1920-31.

М. Слабченко, Центральныя учрежденія Гетманщины XVII-XVIII ст. Одеса 1918; його ж: Ще до історії устрою Гетьманщини XVII-XVIII віків, «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка», т. 116, Львів 1913; його ж: Малорусскій полкъ въ административномъ отношеніи, Одеса 1909.

Л. Окиншевич, Рада Старшинська на Гетьманщині, «Україна», 1924, кн. 4; його ж: Ґенеральна Рада на Україні-Гетьманщині XVII-XVIII ст., «Праці комісії для виучування історії західньо-руського та вкраїнського права» Укр. Акад. Наук., т. 6, Київ 1929; його ж: Ґенеральна Старшина на лівобережній Україні XVII-XVIII вв., там же, т. 2, Київ 1926.

В. Модзалевський, Перший військовий підскарбій Роман Ракушка, «Записки Істор.-Філол. Відділу Укр. Акад. Наук, т. І, Київ 1919; його ж: До історії млинського права Гетьманщини. «Записки Укр. Наук. Тов.», т. XIII, Київ 1914.

М. Тищенко, Ґуральне право та право шинкувати горілкою в лівобережній Україні до кінця XVIII в., «Праці Ком. виучув. зах.-рус. і вкраїн. права», т, 3, Київ 1927.

А. Лазаревскій, Малороссійскіе посполитые крестьяне (1648-1783), Київ 1908; укр. переклад у т. 22 «Укр. Істор. Бібліотеки», Львів 1902.

В. Мякотинъ, Очерки соціальной исторіи Украины въ XVII-XVIII вв., том I, в. 1. Прага 1924.

В. Барвинській, Крестьяне въ лЂвобережной УкраинЂ въ XVII-XVIII вв., «3аписки Харьковскаго Университета», 1909, кн. I-III і окремо, Харьків 1909.

M. Tкаченко, Нариси з історії селян на лівобережній Україні в XVII-XVIII вв., «Записки Істор.-Філол. Відділу Укр. Акад. Наук.», т. XXVI, Київ 1931.

М. Слабченко, Господарство Гетьманщини, т. І, Землеволодіння та форми сільського господарства, Одеса 1923; його ж; Организація хозяйства Украины отъ Хмельниччины до мировой войны, тт. 1-2, Одеса 1922.

П. Клименко, Місто і територія на Україні за Гетьманщини, «Записки Істор.-Філол. Відділу Укр. Акад. Наук, тт. VII-VIII, Київ 1926.

Д. БагалЂй, Магдебургское право въ городахъ лЂвобережной Малороссіи, «Журналъ Минист. Народн. ПросвЂщ.», 1892, кн. III; укр. переклад у тт. XXIII-XXIV «Руськ. Істор. Бібліотеки», Львів 1903; його ж; О судьбЂ городского самоуправленія въ малороссійскихь городахъ XVII-XVIII вв., «Труды XIV Археологическаго СъЂзда», Москва 1914.

П. Клименко, Западно-русскіе цехи XVI-XVIII ст., Київ 1914; його ж: Цехи на Україні т. I, Київ 1929.

А. Єршов, Ніжинські цехи в першій половині XVII в. Збірник «Чернигів і північне Лівобережжя», Київ, 1928; його ж,: До історії цехів на лівобережжі XVII-XVIII вв., «Записки Ніжинського Інституту Народн. Освіти», кн. VI, 1926.

Ор. Левицкій, Очерки народной жизни Малороссіи во второй половине XVII в., «Кіевская Старина», 1901, кн. 1-12 і окремо, Київ 1901; нове, українське видання: По судах Гетьманщини, Харьків 1931.

Д. Эварницкій, Исторія запорожскихъ козаковъ, т. І, вид. 2, Петербургъ 1900; т. II, Петербургъ 1895; його ж: Славный кошевой атаманъ Ив. Д. Сирко, Петербургъ 1894.

M. Слабченко, Соціяльно-правова орґанізація Січи Запорозької, «Праці Комісії для виучування історії зах.-рус. і вкраїн. права», т. 3, Київ 1927.

H. Петров, Київська Академія, «Записки Істор.-Філ. Відділу Укр. Акад. Наук», т. І, 1919; його ж Кіевская Академія во второй половинЂ XVII в., Київ 1895.

С. Голубевъ, Исторія Кіевской Духовной Академіи, Выпускъ І, Київ 1886.

Al. Jаblonowski, Akademja Kijcwsko-Mohylańska, Kraków 1899-1900; його ж: