Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років - Віктор Миколайович Горобець

Успішно відбивши взимку та навесні 1661 р. наступ правобережних полків, підсилених коронними військами та Кримською Ордою, наказний гетьман спромігся навіть здійснити вилазку на Правобережжя, а також навернути на бік царя південні лівобережні полки — Лубенський, Прилуцький, Миргородський і Полтавський. Після цього наприкінці квітня Сомко скликав в селі Бикові, що під Ніжином, козацьку раду, аби отримати санкцію лівобережного козацтва на закріплення за собою гетьманських повноважень.

Учасники ради у своїй більшості підтримували кандидатуру Сомка, у той час як представники одного з найбільших лівобережних полків — Ніжинського — відстоювали кандидатуру свого полковника Василя Золотаренка. Як можна зрозуміти з дій і заяв Золотаренка, політичні програми опонентів мало чим відрізнялися одна від одної. Обидва виступали за автономний статус Війська Запорозького під зверхністю царя. Майже тотожними були і їхні уявлення про модель соціальної організації Гетьманату. Подібними були навіть шляхи сходження на вершину політичної влади на Лівобережжі — через родинну близькість до гетьмана Хмельницького (Богдан у своєму третьому шлюбі був одружений на сестрі Золотаренка). Отож, у політичному плані Сомко та Золотаренко не були політиками-антагоністами, а в соціальному представляли інтереси близьких за походженням регіональних еліт. Причина ж конфлікту крилася в особистих амбіціях претендентів, а також у суперництві регіональних еліт Переяславщини та Сіверщини за пальму першості в лівобережній частині Гетьманату.

Утім, повною мірою зрозуміти феномен Золотаренка, якому підтримка лише одного полку дозволила піти всупереч волі решти полків, не можна, якщо знехтувати підозрою в тому, що за спиною доволі посереднього в політичних здібностях ніжинського полковника стояв не хто інший, як ніжинський протопіп Максим (Филимонович). Чому пересічний протопіп мав таку політичну силу? Розгадка крилась в його особливих стосунках з Москвою. Ще під час Білоруського походу 1654—1656 рр. протопіп зумів налагодити тісні взаємини з московськими політиками, засвідчити свою безмірну відданість Олексію Михайловичу й стати persona grata в Москві. Ще більше отець Максим зміцнив свої позиції в придворних колах під час подій, пов'язаних із антигетьманським повстанням на Лівобережжі 1659 р. Після цього ніжинський протопіп стає «вухами й очима» російського уряду в Україні. А на початку 1661-го, аби нейтралізувати вплив на Лівобережжя митрополита Київського Діонісія Балабана, який перебував у тісних стосунках з польським королем, уряд Олексія Михайловича вдається до рішучого й водночас ризикованого кроку: тодішній виконувач обов'язків місцеблюстителя московського патріаршого престолу митрополит Крутицький Пітірім висвячує ніжинського протопопа під іменем Мефодій на єпископа Мстиславського й Оршанського та відразу ж проголошує місцеблюстителем Київської митрополії!

Висвячення отця Максима в Москві на єпископську кафедру, що належала до підпорядкованої патріарху Константинопольському Київської митрополії, з багатьох причин було неканонічним. Але, як свідчить текст грамоти царя до Константинопольського патріарха, політичні мотиви для Москви були настільки важливі, що виправдовували порушення будь-яких канонічних норм. Згідно з твердженнями Олексія Михайловича, треба було висвятити на єпископство місцевого клірика, який міг би козаків «на істину направити». Тобто Москва свідомо взяла курс на «вирощення» в Україні такого лояльного цареві духовного лідера, чий вплив поширився б і на політичну сферу. І отець Максим, чи тепер уже єпископ Мефодій, з готовністю взявся приміряти на себе обладунки царського наглядача за Україною. А биківський ексцес якраз і став «пробою пера» в новому для владики чині.

Тим часом козацькі лідери Лівобережжя після зриву Биківської ради прагнули якомога ефективніше скористатися часом, аби зміцнитися політично й закріпити саме за собою претензії на гетьманство. У другій половині року з'являється відразу кілька доносів на Сомка, написаних його конкурентами в боротьбі за булаву, де містились звинувачення в «неминучій думі» завдати «велику шкоду цілості всього православ'я», «до решти народ наш малоросійський загубити, зносячись заодно з безбожним зрадником з Хмельницьким».

І саме в цей час серед голосів, спрямованих на дискредитацію наказного гетьмана Лівобережжя, чи не найгучнішим стає голос кошового отамана Запорозької Січі Івана Брюховецького. На відміну від Сомка та Золотаренка, Брюховецький забрався на гребінь політичного протистояння в козацькій Україні не завдяки родинним зв'язкам, а винятково через власні таланти та сприятливий збіг обставин. Історичні джерела надзвичайно скупі на інформацію про походження та молоді роки Брюховецького. Першу документальну згадку про нього зустрічаємо лише 1649 р. — у реєстрі Війська Запорозького. Там він записаний як військовий слуга гетьмана — «Мартинець Хмельницького». Таке несолідне ім'я дало підстави дослідникам припустити, що Іван Мартинович походив із соціальних низів, а також зводити його роль у роки Хмельниччини до такого собі кімнатного слуги гетьмана. Та це не так. За дорученням гетьмана Брюховецький неодноразово виконував важливі дипломатичні завдання. Виконання ж дипломатичних місій свідчило, як мінімум, про знання послом латини (тогочасної офіційної мови дипломатії) та правил світського етикету. Шляхетне походження виказує і його служба при гетьманському дворі. Не забуваймо про те, що Богдан Хмельницький прагнув заснувати власну правлячу династію, а відтак і передача Брюховецькому справи виховання Юрія — згідно з задумом гетьмана, у майбутньому українського монарха — свідчила як про високий рівень довіри харизматичного українського зверхника до до свого слуги-шляхтича, так і про відповідний рівень освіченості й вихованості останнього.

Коли Іван Виговський після смерті Богдана перебрав гетьманську владу до своїх рук, а Юрія відправив продовжувати навчання, Брюховецький супроводжував гетьманича до Києва. А коли опозиційно налаштовані до Виговського старшини звертаються до Юрія, аби він став знаменом у боротьбі з ненависним кланом Виговських, Брюховецький їде на Запорожжя агітувати січовиків підтримати свого вихованця. Посольська місія на Січ увінчалась успіхом: низовики підтримали кандидатуру молодого Хмельничченка в боротьбі за гетьманську булаву, у Виговського владу спільними зусиллями відібрали та передали її Юрію.

Щоправда, після такого успіху Брюховецький не повертається в гетьманську Україну в надії на щедру винагороду свого вихованця. Блискучі ораторські здібності, майстерність популістських прийомів, тонке розуміння людської психології та вміння грати на людських слабинках — усе це дало змогу майбутньому гетьманові швидко завоювати авторитет на Запорожжі, де він жив, за словами літопису, «в добром захованю і в ласці всего Войска Низового». І вже десь наприкінці вересня 1659 р. січове товариство вперше обирає Брюховецького своїм кошовим. Коли ж восени наступного року гетьман повертається під владу короля, Брюховецький, «помня своє обещание, к ним пристать не захотел и возы свои отпустил на Переяславль, а сам поехал прямо на Лохвицу», де мав зустріч з царським стольником і воєводою князем Борисом Мишецьким, а звідти попрямував до царської столиці. Візит Брюховецького до Москви, його запевнення у вірності козаків присязі цареві,