Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років - Віктор Миколайович Горобець

корпусу, насамперед його горішньої частини. Уже 18 червня за наказом окольничого Велико-Гагіна було взято під варту наказного гетьмана Якима Сомка, полковників ніжинського Василя Золотаренка, переяславського Опанаса Щуровського, чернігівського Оникія Силича, київського Семена Третяка, іркліївського Івана Папкевича, лохвицького Степана Шамрицького, прилуцького Дмитра Чернявського, а також військових писарів Хому Тризнича та Михайла Вуяхевича, сотника Івана Горобея, осавулів Семена і Прокопа Калуженських та інших старшин. У поясненні, відправленому до Москви, необхідність арешту старшини мотивувалася тим, щоб вони «за Дніпро не пішли» і звідтіля «на черкаські міста війною не прийшли». Із чинних старшин на момент проведення Ніжинської ради полкові уряди зберегли за собою лише ті, які засвідчили Брюховецькому свою приязнь ще з осені 1662-го: гадяцький полковник Василь Шиман-Німанський, миргородський Павло Апостол (Царенко) та полтавський Дем'ян Гуджол. Кардинальним чином обновився й персональний склад генеральної старшини. За незначними винятками, перші ролі в оточенні Брюховецького стали відігравати люди, які до того часу або зовсім не були відомі широкому козацькому загалу, або перебували на другорядних ролях.

Проте обставини, за яких Брюховецький прийшов до влади, диктували ситуацію, за якої новообраний регіментар не міг обмежитися лише кадровими змінами в старшинському корпусі, навіть якщо вони були вельми радикальними. Логіка розвитку подій вимагала нових екстраординарних кроків, ініціатором яких далеко не завжди й був гетьман. Так, скинення козацької старшини з урядів супроводжувалося небаченим раніше вибухом насильства з чітко вираженим антисоціальним забарвленням. Самовидець констатував, що «при котором настановливаню полковников много козаков значних чернь позабивала. Хочай якого значного козака забили или человіка, то тое в жарт повернено, а старшина козаки значніє, яко могучи, крилися, где хто могл, жупани кармазиновіе на сермяги миняли».

Стихійні насильства і грабунки сп'янілих від безкарності учасників Чорної ради супроводжувалися і санкціонованою російською владою реквізицією майна та відчуженням земельної власності в заарештованих у Ніжині старшин, у результаті чого «тих зась полковников, которіе у замку ніжинском зоставали у вяземо, усе пожаковали, и в домах мало що зостало». Поголоски про погроми в Ніжині швидко поширилися по Лівобережжю, і саме під враженням від них населення Переяслава збиралося втікати від вольниці Брюховецького на Правобережжя. Не менш тривожними були влітку 1663-го настрої й в інших лівобережних містах, особливо там, де старшина напередодні Чорної ради відкрито декларувала свою підтримку діяльності наказного гетьмана.

Небачене раніше загострення соціальних антагонізмів, розправи над найвпливовішими представниками лівобережної правлячої еліти та стрімкий злет доти невідомих представників козацького загалу дали підстави дослідникам 1930-х рр., коли особливо модними були категорії класової боротьби та революційних перетворень як рушіїв соціального прогресу, класифікувати події літа 1663-го як соціальну революцію. На думку історика-марксиста С. Яворського, саме тоді відбулися націоналізація землі, анулювання привілеїв на приватну власність на землю, введення обліку на селянське майно й інвентар, створення складного державного апарату з управління виробництвом і розподілення продуктів споживання на засадах воєнного комунізму. Проте наявний історичний матеріал не підтверджує цих, доволі оригінальних трактувань. Скажімо, Самовидець зауважував, що «забойство три дні тривало», а після цього «заказ стал, жебы юже правом доходил, хто на кого якую кривду міет». Не зустрічаються й згадки про масовий характер відчуження в майна і землі в старшини.

Загалом же, ґрунтуючись на повідомленні літописця, можна з впевненістю стверджувати, що реальні наміри новообраного регіментаря були менш масштабні та радикальні, натомість у них було значно більше прагматизму, сконцентрованого навколо завдання утримання гетьманської булави у своїх руках. Зокрема, задовольнивши свій електорат безкарними кількаденними грабунками (зовсім необов'язково, що вони тривали три дні, адже літописець міг назвати це число як своєрідну метафору — з поваги до жанру свого твору), надалі гетьман вдається до ряду політичних акцій, спрямованих на те, аби, з одного боку, остаточно приборкати опозицію, а з другого — стабілізувати ситуацію в краї та вивільнитися від обтяжливої за нових політичних умов опіки своїх покровителів і прибічників.

«Буде все так, як було при Виговському».

Неочікувані метаморфози гетьмана Брюховецького

Першою такою політичною акцією став розподіл Ніжинського полку на три полки — Ніжинський, Стародубський та Глухівський. Визначальним мотивом при цьому було прагнення гетьмана за рахунок отриманих вакансій винагородити старшинськими урядами своїх «безурядових» прибічників. Але не менш поважний мотив крився в міркуваннях політичної доцільності. Адже ніжинська старшина тривалий час перебувала в опозиції до Брюховецького як претендента на гетьманство. Розділивши полк на три територіальні одиниці, гетьман тим самим прирівнював його до решти лівобережних полків у територіальному відношенні та підривав підґрунтя для консервації особливих політичних претензій ніжинської старшини.

Повертаючись же з-під Ніжина на південь Лівобережжя, Брюховецький «роспустил новопоставлених полковников, тих которіе з ним з Запорожжа вишли, но усіх столечних городах, придавши каждому полковникові по сто чоловіка козаков, которим по усіх полках жупани давано». Розквартировуючи запорожців по полкових містах Лівобережжя, гетьман також вирішував декілька завдань. Передусім у такий спосіб він матеріально винагороджував своїх прибічників, котрі звели його на гетьманство. Адже, крім того, що запорожцям «по усіх полках жупани давано», вони, користуючись покровительством гетьмана, «з млинов сами розміри брали и куди хотіли оборо чали». Ясна річ, що присутність при поставленій Брюховецьким полковій старшині загонів запорожців паралізувала спротив скинутих з урядів старшин та зміцнювала авторитет нової влади. Але, що не менш важливо, розквартирувавши запорожців по всьому Лівобережжю, гетьман тим самим звільнявся від їхньої опіки в гетьманській резиденції, діставав можливість проводити власну політику, а не бути маріонеткою в руках «дейнеків», які винесли його на гребінь влади й сподівалися, згідно з традицями, що існували на Січі, ділити з ним цю владу.

Переконливим підтвердженням, що саме таким чином Іван Мартинович прагнув визначити місце своїх учорашніх союзників, служить той факт, що в статтях, переданих у Москву через воєводу К. Хлопова, він порушував перед царем клопотання стосовно заборони низовикам зноситися з царським урядом безпосередньо, минаючи гетьмана: «...щоб запорожці їздили про все до нього, гетьмана, а без гетьманського дозволу до Москви б не їздили». Тобто новообраний регіментар, що перебрав владу до своїх рук, передовсім уміло маніпулюючи гаслами обмеження старшинського всевладдя та гетьманського авторитаризму, добивався того, чого свого часу прагнув досягти гетьман Виговський. Намагання наслідувати Виговського вбачається і в інших діях Івана Брюховецького — не даремно ж дещо пізніше лівобережний правитель заявляв, що «буде все так, як було при Виговському».

Прагнення гетьмана зміцнити свою владу змушує його «забути» і про свої взяті напередодні елекційної ради зобов'язання щодо розширення меж міського самоврядування, гарантування міщанам невтручання козацької адміністрації в справи, віднесені до компетенції магдебургій, тощо.

В окрему, досить важливу