Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років - Віктор Миколайович Горобець
Загалом же другий Переяславський договір істотно понижував статус Гетьманату. Якщо за нормами угоди 1654-го Українська держава зберігала за собою права політичної автономії, то тепер її статус можна охарактеризувати лише як автономію адміністративну.
«Всегда от старшини и полковников был поносимый и стужаемый».
Важкий початок гетьманування молодого Хмельничченка
Грубий диктат князя Трубецького змусив гетьмана Хмельницького погодитися на суттєві поступки російській стороні й втратити таким чином багато владних прерогатив. Та цей крок, як і можна було передбачити, не стабілізував суспільно-політичну ситуацію в Україні. Як і не призвів до зростання промосковських настроїв у козацькому середовищі. Навпаки, згідно з твердженнями Величка, Хмельницький за виявлену в Переяславі поступливість у питанні «премененія в некіих клавзулех пактов отеческих Переяславськими, а особливе взглядом новаго придатку в тех пактах всегда от старшини и полковников был поносимий и стужаемый».
На кінець року оточення гетьмана спробувало виправити становище, відіславши до Москви посольство, котре мало поставити перед царським урядом вимогу денонсувати відразу цілий ряд пунктів угоди 1659-го, що обмежували владні прерогативи гетьмана та козацької старшини. Зокрема, посли мали вимагати виведення воєвод із залогами ратних людей з усіх українських міст, за винятком Києва та Переяслава; поновлення попередніх повноважень гетьманської влади (у тому числі й права на власну зовнішню політику); гарантію обов'язкової участі української делегації на переговорах російських дипломатів із польськими комісарами; скасування пунктів про підпорядкування Київської митрополії московському патріархові; ліквідацію судового імунітету, наданого «проти давнього звичаю військового» тим козацьким старшинам, які засвідчили свою відданість цареві; водночас надання амністії старшинам, які активно співпрацювали з гетьманом Іваном Виговським. Та Московські переговори 1660 р. стали для української сторони провальними: на більшість вимог гетьманського уряду переглянути зафіксовані в договорі норми з'явилися негативні резолюції царя: «быть таку как написано». Тим часом у липні в Україну вступає 40-тисячна татарська Орда, аби разом з коронними військами атакувати царську і козацьку армії.
Готуючись до нової війни з Річчю Посполитою і Кримським ханатом, цар призначає в Україну «головним воєводою» боярина і князя Василя Борисовича Шереметьєва. Знайти гіршого кандидата навряд чи вдалося б. Мало того що Шереметьєв у сприйнятті козацтва заплямував своє ім'я безжальним переслідуванням полку Нечая на білоруських землях і, загалом, запам'ятався своїми відвертими козакофобськими висловлюваннями. Так ще й прибувши в Україну, уже під час першої зустрічі з гетьманом, дозволив собі образити молодого Хмельницького хамсько-саркастичним висловлюванням: «Этому б гетману гусей пасти, а не войском командовать!»
У середині липня воєвода скликав у Василькові воєнну раду, на якій запропонував такий план стратегічних дій. Військо Запорозьке поділялось на дві частини, одна з яких, очолювана переяславським полковником Тимошем Цицюрою, спільно з військами Шереметьєва виступала проти поляків на західному напрямі, друга ж, під командуванням гетьмана Юрія Хмельницького, мала захищати південний фланг і тил головних сил від нападу кримських орд, а також перешкоджати об'єднанню татар із коронною армією. Разом із Цицюрою в похід виступило 11 лівобережних полків; під командуванням же київського воєводи було десь 60 тисяч ратників. Ніжинський та Прилуцький полки на чолі з наказним гетьманом ніжинським полковником Васютою Золотаренком вирушили на північ, на білоруські землі. Ще два козацькі полки — Канівський та Черкаський — висунулись на Запорожжя, аби спільно з кошовим отаманом, який мав майже 10 тисяч запорожців і 5 тисяч «охотників» Івана Сірка, «промисел чинити над татарами».
Такий план мав на меті вберегти від усіх несподіванок також з південного напрямку. Водночас надмірне дроблення Війська Запорозького послаблювало головне угрупування на чолі з Шереметьєвим, а також не гарантувало успіху армії Хмельницького на випадок зіткнення зі значними силами кримського хана. А крім того, як виявилось уже згодом, поки війська готувались до виступу в похід, Кримська Орда встигла прийти в Україну та об'єднатись з коронними військами. Відтак похід армії гетьмана на південні кордони Гетьманату був лише безглуздо витраченими часом і силами, яких так бракувало військам Шереметьєва в боях під Любаром і Чудневом. Окрім огріхів воєнно-стратегічного характеру, план закладав міну уповільненої дії й в сенсі політичному, протиставляючи «вірні цареві» лівобережні полки сумнівно-лояльним правобережним полкам, переданим під зверхність гетьмана Хмельницького. В останнього ж, до слова, перед виступом у похід з'явилось немало приводів для відважування лояльності по відношенню до царя. Мало того що Москва принизила гетьмана своїм тиском на переговорах у Переяславі, нехтуванням прохань на Московських переговорах, зневажливими словами царського воєводи, так ще й сам Олексій Михайлович демонстрував повне ігнорування клопотань Хмельницького особистого плану.
Справа в тому, що в жовтні 1659 р. в російський полон потрапив полковник Нечай, котрий, як пам'ятаємо, був одружений на рідній сестрі Юрія Хмельницького. У подружжя лише щойно народився син, і гетьман, «зважаючи на сльози сестри рідної», кілька разів звертався до Посольського приказу та особисто до Олексія Михайловича з проханням звільнити колишнього білоруського полковника, а також його брата Юрія і ще кількох козацьких старшин, яких утримували в ув'язненні на території Російської держави, обіцяючи взяти їх «на сумнене». Та щоразу Москва зберігає олімпійський спокій і ніяк не реагує на клопотання зверхника над Військом Запорозьким. Уже вирушаючи в похід, Хмельницький 15 липня надсилає до Москви чергове прохання з цього приводу. До того ж на відміну від попередніх разів гетьман пише досить категорично: «...так многожды о Йване Нечае до вашего царского пресветлого величества писал, а никогда не могу счастливим быти, чтоб получить желаемое; чаю, то писанье мое до рук вашего пресветлого величества не доходило, или также верными и желательными услугами моими на особную милость заслужити не могу». Відповідь царя цього разу також була відвертою. У грамоті від 31 серпня московський монарх, перерахувавши «провини і злочини» Нечая (у тому числі й «найголовніше» — «нам, великому государю, изменил и полскому Яну Казимеру королю присягнул»), відмовлявся відпустити гетьманського свояка на волю доти, поки не завершиться війна з Річчю Посполитою.
Годі говорити, що така «царська милість» неабияк «підбадьорила» молодого регіментаря перед походом, де на нього чатували небезпека і навіть загроза самому життю.
Слободищенські жахіття Хмельницького
У похід на західноукраїнську землі воєвода Шереметьєв рушив лише на початку вересня. Тоді вже 31 серпня під Чорним Островом Кримська і Білгородська орди об'єдналися з коронними військами й вирушили в напрямку Старокостянтинова. Тож
